Лютий, який не закінчується
Ніхто цього не чекав, і ніхто до цього не був готовий. Коли ранком 24-го лютого кожний українець був приголомшений новиною про війну. Когось розбудив телефонний дзвінок, когось вибухи, дехто побачив за вікном танки, а хтось літаки. Так чи інакше, але страшна реальність війни обвалилась страшним комо на кожного. Розгубленість, розпач, жах, сльози, крики, важке оніміння. Пошук пояснень чи пошук шляхів для порятунку. Ми всі розгубились, відмовлялись вірити в те, що це реально. Але страшні вибухи, військові у передмістях Киева, танки на вулицях Глухова примушували нас зустрітися із страшною реальністю – на нас напали, війна вже крокує Україною. А потім довгі, безкінечні години у всіх можливих новосних чатах з чеканням, що ось ось це закінчиться: домовляться, проженуть, скажуть, що лише хотіли налякати. Не сказали, не домовились, не змогли прогнати зразу. Я не вірила в те, що у 21 сторіччі можливо таке, щоб одна держава віроломно напала на іншу. Здавалося, що жахливий досвід другої світової показав людству страшне обличчя війни і навчив його ніколи не заглядати більше в те лице. А виявилось, що поряд із стрімким розвитком технологій і прогресу, при великій кількості міжнародних миротворчих організацій тисячі українців залишились беззахисними перед страшним оскалом загарбника. В перші часи, дні, тижні українці залишились сам на сам з цією страшною реальність.Тисячі загинули, десятки тисяч залишись без домівок, мільйони зібрали життя в один чемодан і поїхали світ за очі. Це потім, втомившись виражати занепокоєння світова спільнота почне допомагати нам зброєю. А до цього лише мужність і відвага українських воїнів стримають страшного голодного звіра, що зазіхнув на мирне життя України.
Всі ці довгі, безкінечні три роки ми вчились пристосовуватись до нової реальності. Ми почали потроху звикати до похорон, перестали ховатись під час повітряних тривог, вже не зжимається від вибухів. Страшні, жахливі, просто сумні чи тривожні новини стали за ці роки звичними для нас. Єдине, що залишається незмінним це те, що плекаючи крихку надію продовжуємо слідкувати за новинами: то надихаючись ними і вірою в завтра, то занепадаючі духом і втрачаючи надію на порятунок. Стабільні емоційні гойдалки, на яких ми гойдаємось вже третій рік.
Війна навчила нас боятись, по-звірячому так боятись, відчуваючи холодний подих смерті за спиною. Але кожен по своєму опанував свій страх і продовжує жити з ним. За три роки війни всі набули досвіду, що ще довгі роки після будемо якось потроху проживати. Війна по різному вплинула на кожного з нас. Єдиним залишається те, що ніхто вже не залишився таким, як був до 24-го лютого 2022 року. Аж занадто багато втрат накопичилось протягом цих років. Хтось втратив дім, який будував пів життя, хтось рідних, дехто втратив Батьківщину, а інші сенси. У всі часи у житті були і будуть втрати, але у війні вони якісь аж занадто непередбачувані і дуже болісні.
Війна навчила нас жити тут і сьогодні, цінувати те, що маємо і любити, тих хто поруч, невідкладаючи це на потім. Якось стало очевидним, що “потім” може й не настати. Потрохи ми звикли ховати і оплакувати, святкувати і радіти, не розділяючи це на окремі проміжки життя. Ці різні, на перший погляд несумісні реальності якось переплелись в одну. І те, що раніше здавалося абсурдним і несумісним, сьогодні є фактом нашої буденності. Зникла ніяковість від співчуття, коли не знаємо як підійти чи що сказати. Співчуття стало перманентным. Співчуття стало обєднуючим.
Вже треті роковини і як би хотілось, щоб вони стали останніми. Часом здається, що стільки горя, вбивств і звірств сталося на нашій рідній землі, що вистачить на багато поколінь вперед і вже час цьому жаху й зупинитись. Але поки, війна – це все ще наша реальність, та переживаємо ми її вже якось смиренніше. І смиренніше геть не означає, що ми здалися. Смиреніше, це більш про те, що болить і продовжує боліти кожна смерть, але тебе самого вона вже не вбиває і не лякає. Ми змінились. Кожен з нас, якщо подивиться на себе “До” і на себе зараз явно помітить, якісь чорні холодні відбитки, залишені якимось страшним звіром на власній душі.
І хай сьогодні ми ще не святкує мо мир, хай ще загроза власному життю все ще чатує, але ж віра в серці жива. Віра в щасливе завтра, віра у справедливість, віра у мир, віра у свободу на рідній землі. Віра – це те, що нікому у нас не відняти. Віра і надія примушають нас донатити, репостити, не залишатись байдужими. Віра у кожного українського солдата дає можливість жити, будувати, святкувати, підтримувати. Віра в майбутнє України спонукає народжувати і виховувати дітей, починати говорити українською і врешті решті цікавитись істинною історією власного народу задля збереження її для наступних поколінь вільних українців. Так війна ще йде, але українці попри все ще вільні! Слава Україні! Слава українцям! Героям слава!