Сьогодні в Україні близько 1 млн людей, що з власної волі чи вимушено можуть назвати себе військовими. Або радше – людиною, яка брала участь у бойових діях. Це велика кількість людей, внутрішній світ яких змінився незворотньо. Це люди, що зустрічались зі смертю кожен день: бачили як гинуть їх друзі і побратими, вбивали самі. Це люди, які точно знають як це весь час боятись за власне життя, а потім перестати. Люди, які бачили це життя з найогиднішої сторони. І таких людей в нашому суспільстві сьогодні доволі багато.
До останнього часу, а може ще зараз, часто звучить наратив про те, що саме ці військові мають пристосовуватись до цивільного життя. Саме вони мають потурбуватись про те, що цивільним людям було комфортно поряд з ними. САме вони мають “щось зробити зі своєю психікою”, щоб не лякати людей навколо своїми реакціями. Хибна, егоїстична думка. Лише самозакохана або дуже налякана людина може вважати, що саме так має поводитись військовий, який вийшов із зони бойових дій у відносно мирне життя.
Сьогодні відповідальність суспільства полягає в тому, щоб не лише військових адаптувався до мирного життя самотужки, але й щоб суспільство “ йшло йому на зустріч”, з розумінням ставлячись до станів такої людини, до того, що йому треба час для адаптації, усвідомлюючи, що йому не просто. Для того, щоб суспільство стало більш свідомим в цьому сенсі, як на мене , особливого значення набуває психологічне просвітництво. Відверта цікавість до проблем військових у цивільного населення і бажання спеціалістів пролити світло на ці проблеми. А головне, простою мовою донести базові речі про те чого не варто говорити чи роботи поряд з людиною, яка приймала участь у бойових діях і як можна допомогти йому адаптуватись у світ без війни.
Тож які просто речі варто робити, а чого робити не варто, якщо у вашій родині чи у колі вашого спілкування є військові? Перше і головне – не розпитуйте людину про війну: чи втрачала людина побратимів, чи вбивала сама, чи страшно там було, чи боїться загинути, чи хоче туди повертатись. Всі ці питання суворе табу. Якщо і коли людина захоче вона сама ініціює таку розмову. Сама розкаже те, що вважатиме за потрібне, а не те що вони вимагатиме від неї. Адже очевидно, що і вбивати нормальній людині важко, і втрачати побратимів нестерпно, і страшно і помирати точно не хочеться. Тож будьте тактовні і співчутливі – не задавайте безглуздих питань.
По-друге, усвідомте, що хоча візуально це саме та людину, яку ви вже дуже давно знаєте, в середині це може бути вже геть незнайомий для вас чоловік чи жінка. Велика частина минулої особистості все ще присутня, але зміни психіки спровоковані війною можуть геть змінювати людину: її поведінку, світогляд, цінності сенси. Тож, якщо раніше це була весела і активна людина, що легко йшла на контакт і була “легкою на підйом” і раптом стала замкнено і мовчазною – не вимагайте від неї бути таким як колись. Адже фрази по типу: ти ж був такий веселий, чи тобі ж це завжди подобалось, ти ж сам часто заохочував нас до таких заходів – можуть лише ранити людину. Такі фрази будуть стимулювати усвідомлення людиною втрати якоїсь частини власної особистості, підкреслювати ті зміни в психіці, яким зараз просто ще не час. Бо через такі слова ви вимагатимете від людини того, на що вже сьогодні вона не здатна. Просто будьте поруч, як треба. Цікавтесь тим, а чого хоче людина саме зараз, а не керуйтесь тим, чого вона хотіла колись.
Варто також розуміти, що у людини, яка довгий час приймає участь у бойових діях емоційна чутливість значно знижується. Залишаються лише базові відчуття ( страху, гніву, печалі, провини). І це нормальна реакція психіки – націлена на виживання і збереження відносно здорового організму. Тож чи варто чекати від людини, яка довгий час зосереджена на виживання якихось яскравих почуттів.
- Чому ти не радієш? Ти ж вдома, тут же безпечно і рідні поряд.
Бо “завтра” йому доведеться знову виживати, а “вчора” він бачив стільки смертей навколо, що радість просто недопустима розкіш сьогодні в його житті.
- Чого ти весь час такий похмурий і мовчазний? Поговори з нами чи ми тобі вже не цікаві?
Цікаві, важливі, цінні – інакше він чи вона просто не були б з вами поряд. Але зараз говорити просто важко, а може й поки про те що хочете ви навіть і не хочеться. І людина, яка мовчить може сумніватись чи готові ви почуте те, про що б хотіла поговорити вона. В середині людини відбувається руйнування старого: цінностей, сенсів, поглядів на звичні речі. Будь яке руйнування – це не простий, болісний процес. Нового ще можливо не має, а над руїнами в середині дме холодний вітер смерті. Тож будьте чутливими і співчутливими. Не кажіть людині, яка вийшла з зони бойових дій, що ви її розумієте. Це буде брехня, якщо ви ніколи не були на війні і не стикались з тим, з чим зустрілась там людина. Відчуття нещирості лише збільшуватиме дистанцію між вами. Ви можете відверто сказати, що не знаєте як це – приймати участь у бойових діях ( і все що з цим пов’язано), але ви готові бути поруч і слухати, якщо людина захоче щось вам розповісти.
Зрозумійте, що психіка людини, яка знаходиться у зоні бойових дій знаходиться у стані мобілізації, концентрації і зосередженості тривалий час. За день чи навіть тиждень вийти з такого стану майже не можливо. Така внутрішня зібраність – це обов’язкова умова для виживання. Тому поведінка такої людини у звичному житті скоріш за все відрізнятиметься від тієї до якої ви звикли раніше. Такій людині після остаточного закінчення війни скоріш за все знадобиться допомога спеціаліста і ваша безумовна підтримка і розуміння. Можливо і членам родини, в якій є військовий буде не просто і вони також потребуватимуть психологічної допомоги. Це нормально – турбуватись про своє ментальне здоров’я. Війна – це виклик для суспільства у всіх його розуміннях: безпековому, економічному, соціальному, психологічному. І післявоєнний час може стати ще більшим викликом. Нам ою думку, суспільство має бути готовим до цього. Психологічне просвітництво може стати тим інструментом, що допоможе суспільству пережити війн і адаптуватись до тих змін, до яких вона призвела.