Тривожні реалії війни не дають розслабитись нікому, особливо тим, хто живе поблизу лінії фронту. Територія, що не просто потенційно небезпечна, а де все частіше лунають вибухи, де дрони не дають вийти з дому, де людей стає менше, ніж будинків навколо. І тиша дзвенить небезпекою. Життя втрачає звичні обриси. Людина постає перед вибором: поїхати чи все ж залишитись і трошки почекати.
Давайте спробуємо розібратись, тож чому для одних переїзд в більш безпечне місце – це очевидна дія, що обумовлена інстинктом самозбереження і здавалося б здоровим глуздом. Для інших такі зміни переживаються як внутрішня катастрофа, прірва, в яку геть не хочеться стрибати.
В ситуації будь-якого вибору на вагах зважуються аргументи “за” і “проти”. І саме з залежності від того, що переважить, в ту сторону і колихнеться вибір. Але ці аргументи скоріш за все будуть базуватись на логіці, “здоровому глузді” та ін. Все розумно, все зважено, все з “голови”. Але є у всьому цьому процесі ще й інша, менш помітна сторона – емоційна. І ось саме в цій зоні починається внутрішній конфлікт людини. Емоцію не можливо підкорити розуму чи логіці, в неї своє буття, свої сенси і своє підґрунтя.
В людини, яка все ж таки обирає покинути власне житло, рідне село чи місто очевидно страху за власне життя чи життя тих, за кого вони несуть відповідальність значно більше, ніж страху перед невідомим майбутнім, новим місцем і можливо складними обставинами. Так, в новому місці життя змінить ритм, поміняються ритуали, додаються нові проблеми. Доведеться пристосовуватись, адаптуватись, опановувати щось нове. Але основний внутрішній аргумент, що звучатиме – головне я живий, діти живі тощо. Варто все ж таки сказати, що тим, хто переїхав доволі не просто в нових життєвих обставинах. І часто фраза до іншого “чого ти не переїжджаєш” звучить не із бажання потурбуватись про безпеку іншого, а з власного бажання не бути самому в тих нових обставинах незнайомого місця. Адже той, хто залишився все ще там, де людина яка переїхала прагне бути. Дивитись на те, як інший має те, чого я лишилась важко. Відчувати себе самотнім у складних життєвих обставинах часом нестерпно.А можливо це банальний жах смерті штовхає до запитання “чому ти все ще залишаєшся”, бо я бачу тебе і боюсь, що ти загинеш.
У тих же, хто залишається свої внутрішні мотиви. Переїзд завжди означатиме відмову від чогось дуже важливого, чогось такого, що сильно тримає саме через якісь емоції. Так, навколо небезпечно, лунають вибухи, літають дрони – але ж це рідна земля. Місце, де людина виросла, виховувала дітей, святкувала свята, переживала життєві кризи, зустрічалась і розставалась. Прив’язаність – глибоке тепле почуття, яке грунтується на приналежності до місця, перемішуючись з теплими спогадами, наповненими радістю, щастям і стабільністю. Переїзд, навіть з небезпечного місця може означати втрату всіх цих теплих переживань, а головне стабільності. Труднощі переїзду можуть жахати більше, ніж потенційна смерть. У людини банально може не вистачати ресурсів: емоційних, фінансових, фізичних. І будьте певні, що залишається вона в потенційній небезпеці не тому, що з’їхала з глузду і втратила інстинкт самозбереження, а тому що їй важко психологічно прийняти таке рішення. І в кожного на це будуть свої внутрішні мотиви.
Так, переїзд може зберегти життя. Але, яким буде це нове життя? Чи віднайде людина сил на нові обставини? Чи вистачить їй духу зібрати у дві валізи все життя? Чи знайде у безпечній невідомості місце для себе? Питання, які мучать і не дають зрушити з місця. Так чи інакше, давайте говорити відверто – важко і тим, хто їде, і тим хто залишається. Так поверхнево, люди в різних обставинах, але емоційно, в кожного свій біль. Я би не стала порівнювати в цьому випадку, кому краще , кому гірше, хто у більш вигідних умовах, а хто явно схибив. Природа людського вибору не проста річ. Хіба можна такі важливі життєві рішення пояснити лише логікою. Я вважаю – ні.
Також дуже важливо враховувати вік людини. Чим старша людина, тим важче її мозку і психіці пристосовуватись до змін. Мозок втрачає гнучкість мислення, психіка прагне стабільності. І тоді навіть небезпечне знайоме, точно краще ніж безпечне, але геть не знайоме. Коли пристосування до нового викликає сплеск тривоги, а може й паніки. Молодим трохи легше засвоювати нову інформацію, заводити нові знайомства, змінювати житло. Режим адаптації у них більш гнучкий, ніж у людини більш старшого віку. Чим старша людина тим більш болісним буде пристосування до нових обставин. Так так, саме болісно. Такі зміни можуть справді викликати психічний біль. Його важко виміряти чи підтвердити якимись аналізами, але він може стати більш нестерпнішим за фізичний.
Тож вирішення питання виїжджати чи залишатись лежить в межах мотивів, сенсів і можливостей кожної окремої людини. Обидва вибори не є простими. І щоб зважитись на кожен з них треба час. Комусь вистачить пари днів, а комусь треба кілька місяців, а може й років. У випадку, коли людина вирішує лише сама за себе немає правильного чи неправильного. В основі лежить лише система цінностей і переконань та зважування на ресурси ( про які йшла мова вище). Як виключення варто в цьому контексті зауважити, що коли мова йде про дітей – то на першому місці має стояти їх безпека.
Бережіть себе і своє ментальне здоров’я! Слава Україні! Героям слава!