Автор: Федоренко Тетяна

як навчити дитину жити у світі гаджетів.

Гаджети стали невід’ємною частиною нашого життя. Від самих маленьких до найстаріших людей полюбляють час від часу зазирнути до улюблених додатків.З одного боку прекрасний винахід людства, що значно полегшує пошук інформації, долає будь-які відстані за ліені секунди, допомагає підтримувати зв’язок з близькими і вчасно передавати важливу інформацію. Але , як і у більшості винаходів у гаджетів виявились небажані “побічні ефекти”. Особливо такі небажані наслідки турбують тоді, коли мова йде про дітей.

Дуже часто батьки починають бити на сполох вже тоді, коли ознаки залежності дитини від гаджетів доволі ярко виражені: коли гаджет замінює живе спілкування, коли прийом їжі стає автоматизованим, бо вся увага в телефоні, коли потреба виходить назовні взагалі відпадає, коли дитині стає байдуже життя навколо.Але ж давайте розберемось з чого все починається? Все починається з батьків, які втомились грати – хай трошки мультики подивиться; з батьків, яким самим важко вивозити життєві труднощі і хотілося б самому розридатись, а не заспокоювати дитину – телефон вгамує плач швидко; з батьків, в яких закінчились аргумент під час годування дитини, а наративи “ за маму і за тата” вже не працюють – телефон відволікає і їжа залітає “ на ура”. Безумовно, це не єдина причина, але з такого безневинного акта самодопомоги у вихованні може сформуватись підліткова залежність. Тому перша і важлива порада для батьків – максимально обмежуйте час дитині в гаджеті. Адже нейронаукові дослідження (Harvard, WHO, JAMA Pediatrics) доводять, що екранний час понад 2 годин на день у дошкільнят знижує розвиток мовлення та навичок самоконтролю. Тож хай дитина краще трохи поплаче чи покапризує, але усвідомить, що не все в цьому житті можна досягти маніпулювання. Хай понудьгує без мільтиків і почне розвивати мозок, вигадуючи собі зання та ігри ( повірте, дітям це дуже добре вдається). Але, шановні батьки, щоб дитини вчилась жити у сучасному світі навчаючись дозовано використовувати гаджети – вчіться дозувати власну присутність у тих самих гаджетах. Говоріть з дітьми, розповідайте і пояснюйте, діти більш кмітливі, ніж нам здається і багато чого все ж таки всотують з наших слів.

Якщо вже мова йде про підлітків і бажання дитини більшість свого часу проводити в гаджеті ( геть не важливо це гра чи соцмережі, чи просте листання Tic Tok), то тут простими обмеженнями буде обійтись важко. Дитина чинитиме супротив і бунтуватиме. Проте, важливо також зважити це справді вже залежність і варто бити на сполох чи проста підліткова цікавість і захоплення. Коли дитина обирає гаджет замість реального спілкування, коли вона стає байдужою до власної гігієни, коли всі прийоми їжі проходять лише з гаджетом і спроба “витягти” її звідти призводить до істерик і скандалів, то скоріш за все це залежність. Про залежність можна говорити тоді, коли замінника предмету залежності чи альтернативи не існує.

Можна було б зараз навести плюси і мінуси користування гаджетами, ае мета статті в іншому – спробі допомогти батькам, підлітки яких “пропадають” в гаджетах. Для початку зрозумійте, що лише примусом ви не досягнете бажаного результату, а лише зустрінетесь з жорстким супротивом. Так, авторитарність у цьому процесі безумовно має бути, але в поєднанні з повагою. Повагою, до дитини:

не просто залишити її без улюбленого телефона чи компютера, а пояснити чому і для чого ви це робите. З першого разу ваші слова сприйматимуться як послання нападаючої сторони, тобо вороже ( але ви і справді є нападаюча сторона). Не сперечайтесь, не включайтесь в агресію, не нападайте ц відповідь. Але будьте послідовні, якщо ви сказали дитині, що час в гаджеті дві чи три години, то так і має бути.
цікавитись тим, що саме так цікавить вашу дитину ( ігри, соцмережі, відео). Проясніть, що саме полонить увагу вашої дитини, поцікавтесь нею щиро і дитина відгукнення на вашу щирість. Це сприятиме в подальшому налагодженню контакту між вами, щоб подолати труднощі. Також за тим, що цікавить вашу дитину можна виявити потребу, задоволення якої в реальному житті не можливе або заблоковане. Дитина весь час грає в комп’ютерні ігри, бо у грі вона частина спільноти, якої немає в реальності, бо ігрі вона почувається важливою чи успішною, або тією що справляється, адже в реальному житті їй весь час вказують на її невдачі і на те, що вона не може. Дитина багато часу проводить у спілкуванні в соцмережах – поцікавтесь з ким вона товаришує у школі чи у дворі, чи є взагалі у неї друзі поза соцмережами.

Цікавтесь власною дитиною, говоріть з нею відверто, не соромте і не критикуйте – пояснюйте! Гаджети – це безумовно корисний винахід людства , але поряд з цим сьоогодні нейронаука доводить, що у дітей, які часто користуються гаджетами, спостерігаються зміни у лобовій корі головного мозку, що відповідає за увагу, планування та емоційне гальмування. А надмірна стимуляція екранами знижує толерантність до нудьги, викликає потребу у постійній новій інформації — це ускладнює навчання.

Давайте розглянемо на прикладі, яка послідовність дій може бути у батьків підліток, яких проводить дуже багато часу в гаджетах. Перш ніж жорстко обмежити користування улюбленим гаджетом скажіть дитині “ я за тебе хвилююсь, хвилююсь за твоє майбутнє і здоров’я, тому керуючись здоровим глуздом і порадами спеціалістів твій час в гаджетах буде…” .Дитина бунтуватиме і буде чинити спротив. Якщо можливо спробуйте домовитись про кількість часу з власною дитиною, побачити її бачення з цього приводу. Якщо її пропозиції перевишуватимуть ваші обмеження на 20-30 % це не критично. Погоджуйтесь, аби зберегти довірливі стосунки і у дитини формувалось відчуття почутості і що її думка також важлива. Якщо домовитись не вдається і дитина бунтує, то все буде на ваших умовах. не забувайте, що важлива функція дорослого у життя дитини – це формування відчуття кордонів і обмежень, до того моменту, поки у дитини не сформується цей механізм.

По-друге, будьте самі послідовні у власних діях і намірах. Якщо ви вже оголосили дитині правила користування гаджетами, то слідуйте їм і самі. Забираючи гаджети у дитини, відкладайте свій телефон подалі. Це формуватиме у дитини відчуття рівності в родині, і також сприятиме налагодженню контакту між батьками і дітьми. Зберігайте послідовність у власних рішеннях: дві години ввечері має означати кожен вечір, а не пару днів поки мама чи тато забудуть про це. Бо якщо ви не дотримуватиметесь власних правил, дитина не сприйматиме їх серйозно.

В цьому процесі важливо дотримуватись балансу дозволів і заборон, жорсткості і поступливості, відчувати доречність категоричності, комбінуючи її з лояльністю. Також створюючи заборони частково пропонуйте дітям альтернативи: секції, дозвілля разом або інші види активностей. Але не намагайтесь повністю компенсувати відсутність гаджетів чимось, пам’ятайте, що нудьга – чудовий стимулятор розвитку головного і психіки дитини.

Сьогодні нейробіологи і лікарі сформували ось такі часові поради щодо користування гаджетами для дітей:

дітям до 2 років — взагалі без екранів (лише відеозв’язок з рідними)
2–5 років — до 1 години на день, обов’язково з участю батьків
6–10 років — до 1,5–2 годин, з перервами і контролем контенту
після 10 років — не більше 2 годин на день поза навчальним процесом.

Важливо: перед сном — мінімум за 1 годину без екранів, замінити читанням чи спілкуванням. Пам’ятайте, що до цього часу не включається час, пов’язаний з навчанням чи виконанням завдань, які сьогодні дуже тісно пов’язані з гаджетами.

Тож з любовью і кавістю ставтесь до життя своїх дітей, спілкуйтесь з ними, поважайте їх як рівних собі і діти обов’язково відгукнеться вам на це. Бережіть себе і своє ментальне здоровья! Слава Україні!

Поїхати, неможна залишитись! Поїхати не можна, залишитись!

Опубліковано в Життя під час війни.

Тривожні реалії війни не дають розслабитись нікому, особливо тим, хто живе поблизу лінії фронту. Територія, що не просто потенційно небезпечна, а де все частіше лунають вибухи, де дрони не дають вийти з дому, де людей стає менше, ніж будинків навколо. І тиша дзвенить небезпекою. Життя втрачає звичні обриси. Людина постає перед вибором: поїхати чи все ж залишитись і трошки почекати.

Давайте спробуємо розібратись, тож чому для одних переїзд в більш безпечне місце – це очевидна дія, що обумовлена інстинктом самозбереження і здавалося б здоровим глуздом. Для інших такі зміни переживаються як внутрішня катастрофа, прірва, в яку геть не хочеться стрибати.

В ситуації будь-якого вибору на вагах зважуються аргументи “за” і “проти”. І саме з залежності від того, що переважить, в ту сторону і колихнеться вибір. Але ці аргументи скоріш за все будуть базуватись на логіці, “здоровому глузді” та ін. Все розумно, все зважено, все з “голови”. Але є у всьому цьому процесі ще й інша, менш помітна сторона – емоційна. І ось саме в цій зоні починається внутрішній конфлікт людини. Емоцію не можливо підкорити розуму чи логіці, в неї своє буття, свої сенси і своє підґрунтя.

В людини, яка все ж таки обирає покинути власне житло, рідне село чи місто очевидно страху за власне життя чи життя тих, за кого вони несуть відповідальність значно більше, ніж страху перед невідомим майбутнім, новим місцем і можливо складними обставинами. Так, в новому місці життя змінить ритм, поміняються ритуали, додаються нові проблеми. Доведеться пристосовуватись, адаптуватись, опановувати щось нове. Але основний внутрішній аргумент, що звучатиме – головне я живий, діти живі тощо. Варто все ж таки сказати, що тим, хто переїхав доволі не просто в нових життєвих обставинах. І часто фраза до іншого “чого ти не переїжджаєш” звучить не із бажання потурбуватись про безпеку іншого, а з власного бажання не бути самому в тих нових обставинах незнайомого місця. Адже той, хто залишився все ще там, де людина яка переїхала прагне бути. Дивитись на те, як інший має те, чого я лишилась важко. Відчувати себе самотнім у складних життєвих обставинах часом нестерпно.А можливо це банальний жах смерті штовхає до запитання “чому ти все ще залишаєшся”, бо я бачу тебе і боюсь, що ти загинеш.

У тих же, хто залишається свої внутрішні мотиви. Переїзд завжди означатиме відмову від чогось дуже важливого, чогось такого, що сильно тримає саме через якісь емоції. Так, навколо небезпечно, лунають вибухи, літають дрони – але ж це рідна земля. Місце, де людина виросла, виховувала дітей, святкувала свята, переживала життєві кризи, зустрічалась і розставалась. Прив’язаність – глибоке тепле почуття, яке грунтується на приналежності до місця, перемішуючись з теплими спогадами, наповненими радістю, щастям і стабільністю. Переїзд, навіть з небезпечного місця може означати втрату всіх цих теплих переживань, а головне стабільності. Труднощі переїзду можуть жахати більше, ніж потенційна смерть. У людини банально може не вистачати ресурсів: емоційних, фінансових, фізичних. І будьте певні, що залишається вона в потенційній небезпеці не тому, що з’їхала з глузду і втратила інстинкт самозбереження, а тому що їй важко психологічно прийняти таке рішення. І в кожного на це будуть свої внутрішні мотиви.

Так, переїзд може зберегти життя. Але, яким буде це нове життя? Чи віднайде людина сил на нові обставини? Чи вистачить їй духу зібрати у дві валізи все життя? Чи знайде у безпечній невідомості місце для себе? Питання, які мучать і не дають зрушити з місця. Так чи інакше, давайте говорити відверто – важко і тим, хто їде, і тим хто залишається. Так поверхнево, люди в різних обставинах, але емоційно, в кожного свій біль. Я би не стала порівнювати в цьому випадку, кому краще , кому гірше, хто у більш вигідних умовах, а хто явно схибив. Природа людського вибору не проста річ. Хіба можна такі важливі життєві рішення пояснити лише логікою. Я вважаю – ні.

Також дуже важливо враховувати вік людини. Чим старша людина, тим важче її мозку і психіці пристосовуватись до змін. Мозок втрачає гнучкість мислення, психіка прагне стабільності. І тоді навіть небезпечне знайоме, точно краще ніж безпечне, але геть не знайоме. Коли пристосування до нового викликає сплеск тривоги, а може й паніки. Молодим трохи легше засвоювати нову інформацію, заводити нові знайомства, змінювати житло. Режим адаптації у них більш гнучкий, ніж у людини більш старшого віку. Чим старша людина тим більш болісним буде пристосування до нових обставин. Так так, саме болісно. Такі зміни можуть справді викликати психічний біль. Його важко виміряти чи підтвердити якимись аналізами, але він може стати більш нестерпнішим за фізичний.

Тож вирішення питання виїжджати чи залишатись лежить в межах мотивів, сенсів і можливостей кожної окремої людини. Обидва вибори не є простими. І щоб зважитись на кожен з них треба час. Комусь вистачить пари днів, а комусь треба кілька місяців, а може й років. У випадку, коли людина вирішує лише сама за себе немає правильного чи неправильного. В основі лежить лише система цінностей і переконань та зважування на ресурси ( про які йшла мова вище). Як виключення варто в цьому контексті зауважити, що коли мова йде про дітей – то на першому місці має стояти їх безпека.

Бережіть себе і своє ментальне здоров’я! Слава Україні! Героям слава!

Як зрозуміти чи мої стосунки токсичні?

Опубліковано в Родина і відносини.

Сьогодні багато хто говорить про токсичні відносини, відносини, що руйнують особистість зсередини, не дають свободи вільного вибору, а іноді навіть і просто життя. Тож давайте і ми з вами поговоримо про те, які саме сигнали у стосунках можуть свідчити про те, що вони “труять” вас. Хочу звернути вашу увагу на те, що ці сигнали частіше за все можна роздивитись вже на початкових етапах побудови стосунків, якщо бути уважними до того, що відбувається навколо і того, як ви відверто при цьому почуваєтесь. Тож давайте по порядку.

Напевно перше, на що варто було б звернути увагу, коли ви у стосунках це на власні почуття і тілесні реакції Безумовно, у відносинах з іншою людиною нам не може бути весь час добре. Можуть траплятись і сварки і непорозуміння, і невдоволення. Тривожний сигнал – це коли ви більшу частину часу після спілкування (оскільки усвідомлення того, що відбувається частіше всього “доганяє” нас вже після події) вас накриває тривога, усвідомлення провини і сорому (якому ви не знаходите об’єктивної причини). Тілесне напруження, яке ви раптом усвідомлюєте може свідчити про те, що ваше тіло знаходиться в стані мобілізованості для захисту чи нападу – це також не дуже гарний маркет у відносинах. І зрештою відчуття страху поряд з партнером взагалі є яскравим маркером того, що вам небезпечно. Ви наче “солдат, що ходить по мінному полю” – напружений, мобілізований, весь час готови до нападу. Якщо ці ознаки у ваших стосунках носять хронічний характер, вам варто добре подумати над тим: чому ви все ще там де вам страшно, небезпечно і некомфортно? І такі стосунки точно можна віднести до “токсичних”.

Стосунки – це постійна взаємодія. Це танок, який танцюють двоє, рухаючись то назустріч один одному, то віддаляючись, але весь час залишаючись в контакті з партнером. Здорові стосунки це можливість чути один одного, з повагою відноситись до почуттів партнера і до його потреб і бажань. Коли потреби і бажання одного з партнерів стають провідними і для другого немає можливості навіть заявляти про свої – це не нормально для будь-яких стосунків. Тож якщо ви хронічно відчуваєте нестачу підтримки, взаємності, ваші потреби хронічно не задовольняються і ними навіть не цікавляться – в мене для вас погана новина, ви у “токсичних відносинах”. Наприклад, коли у партнера якісь труднощі, ви кидаєте свої справи і поспішаєте на допомогу, або ж просто завжди, незважаючи ні на що відгукується (до вас завжди можна додзвонитись, ви завжди готові приїхати, ви готові надати допомогу, яку потребує ваш партнер). Тоді як інша сторона, коли погано вам демонструє зайнятість, як основну перепону щоб прийти вам на допомогу і відверту байдужість до ваших проблем, а значить і до вас.

Також важливим маркером здорових стосунків є те, як саме пара вибудовує контакт. Якщо відносини в парі будуються на маніпуляціях, шантажі – це виснажливе обмеження волі іншого. Це ситуація, коли один буде отримувати бажане, а інший даватиме це не власної волі, а під тиском маніпулятивних почуттів – провини та сорому. Контроль і маніпуляція частіше за все інстурменти глибоко невпевної в собі людини, яка дуже боїться (втрати щось чи когось, самотності, бути кинутим тощо). Але внутрішні обмеження іншого не мають бути вашими обмеженнями. Я думаю, ні для кого не стане дивиною, що контроль виражається через щохвилинну перевірку де людина і що вона робить, з ким спілкується і як часто, куди ходить і чим займається. Основна пастка маніпуляції в тому, що людина не однару розуміє, що нею маніпулюють. Як же можуть звучати маніпуляції у токсичних відносинах? Наприклад, людина весь час може оперувати фразою “я ж стільки для тебе зробив(ла), а ти навіть…”. В цьому місці у іншої людини з’являється відчуття провини за незроблене (і вона робитиме те, що треба маніпулятору не з власної волі, а через почуття провини) і відчуття сорому (і вона намагатиметься бути вдячною за те, чого не просила). Або ж інша маніпулятивна фраза може звучати – “ через тебе в мене такий настрій” – знову ж таки відчуття присоромленості і провини. Загалом маніпулятивні фрази і звучать завуальовано, недокінця зрозуміло, викликаючи два основних почуття на яких будуються всі типи залежностей – провина і сором. Будьте уважними до себе, і якщо ви точно розумієте, що ви не винні і вам чого соромитись – то вами намагаються маніпулювати. Безумовно, щоб не піддаватись на провокації маніпулятора треба бути чутливим до себе. Щоб не підпадати під владу контролера варто відчувати власні кордони і вміти їх захищати.

Також дуже частим маркером токсичності будь-яких відносин є хронічна критика і приниження. І це стосується не лише особистих відносин між чоловіком і жінкою. Мова може йти і про дружні стосунки , і про стосунки на роботі, або будь-які інші форми відносин. Часто така критика може бути завуальована під “благіє намерения”. Коли людина говорить гидкі образливі речі в кінці додаючи, що робить вона це з ідеї піклування про вас та вашого розвитку. Людина може сказати вам – “ ти виглядаєш сьогодні жалюгідно; твоїх знань недостатньо; це занадто важко для тебе” , а потім – “ я кажу це тобі, бо краще я, ніж інші; я хочу, щоб ти став кращим тощо”. Після такого підкресленого обезцінення людина втрачає енергію, а може й віру в себе. Стає підкореною, бо інший її ранить не просто так, а з турботи, з піклування про неї. Або ж може підкреслювати якість якості людини в негативному світлі, акцентуючи на тому, що лише вона може приймати їх. Наприклад, “твій характер дуже важкий, і тільки я можу терпіти його”, або ж “ти ведеш себе як дитина, ти маєш подорослішати”. В будь якому випадку у людина зявляється відчуття непідходящості і неправильності. Страх бути покинутим і не прийнятим. В здорових відносинах люди не прагнуть ремонтувати і виправляти один одного. У стосунках має бути підтримка і прийняття.

Для того, щоб не потрапити в пастку токсичних стосунків варто уважно ставитися до власного тіла, відчуттів, дискомфорту та не ігнорувати їх, а вірити собі. Якщо ви вже усвідомили себе в таких стосунках, то вчіться відчувати і окреслювати власні межі, диференціювати ( відділяти) відчуття провини навязане вам чи ви дійсно зробили, щось за що винні. Також усвідомлення власних меж може допомогти вам уникати сорому там, де вам намагаються його нав’язати. Пам’ятайте, що токсичність – це процес отруєння вашого тіла і не важливо через що відбувається цей процес: фізично (їжа, напої) чи метально (почуття). Коли ви усвідомлюєте, що труїтесь – ви можете зупинити цей процес. Лише ви несе відповідальність за, що ви споживаєте, що приймаєте, що дозволяєте іншим, а значить у вашій владі зупини це. Якщо ви все ще не до кінця впевнені в тому, який саме характер носять ваші стосунки, може пройти коротенький діагностичний чек-лист. Але пам’ятайте, що він не може бути єдиним і остаточним джерелом діагностики ваших стосунків.

Чому тіло так сильно реагує на стрес (безсоння, біль у м’язах, панічні симптоми), і як можна це стабілізувати?

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Сьогодні спробую простими слова пояснити складні речі. Задача не з простих, але думаю, щось таки вийде. Варто почати з того, що життя під час війни – це ситуація, коли людина знаходиться у стані хронічного, соціального – психологічного дистресу. Дистрес – це стан, у якому адаптаційні системи організму працюють надмірно довго чи надмірно сильно, таким чином, що тіло перестає повертатись до стану базової рівноваги (гомеостазу). Загалом, стрес – це нормальна реакція на ненормальну подію. Але, основна загроза для організму в тому, що під час постійного хронічного стресу ( в якому ми з вами знаходимось) симпатична нервова система, імуно-запальна система та “вісь стресу” (гіпоталамо-гіпофізарно-надниркова вісь) знаходяться в режимі перевантаження.

Коли симпатична нервова система весь час знаходиться в стані мобілізації через надлишок адреналіну і норадреналіну, то у людини підвищується тиск, пришвидшується серцебиття, з’являється хронічна напруга в м’язах, яка перестає навіть усвідомлюватись. Через таке тілесне перенапруження та перевантаження інших систем в організмі виникає безсоння. Бо всі системи організму сигналізують про небезпеку, необхідність зібраності і мобільності. Уявіть собі солдата, що вийшов на бойове завдання і скажіть чи можна в стані такої мобілізації заснути? Відповідь очевидна – ні. Для того, щоб сон був тривалим і якісним, людина має бути розслабленою, психологічно розвантаженою і спокійною. Також в стані активізації симпатичної нервової системи здатність до заспокоєння, глибокого дихання та нормального відновлення значно знижується.

Йдемо далі по точкам хронічного стресу. “Вісь стресу”, яка знаходиться в стані постійного збудження через гормональне порушення, а саме дерегуляцію гормона кортизола (що може бути то занадто високим чи занадто низьким) призводить до відчуття хронічної втоми, депресивних станів, знову ж таки порушень сну, цукрового дисбалансу. Це вже більш глибока реакція організму на стрес. При цьому ці перенавантеження підсилюють один одного.

Далі свій бунт починає імунна система, що при постійному хронічному стресі переходить в режим “запалення”: знижується клітинний імунітет, підвищуються системні запалення, уповільнюється загоєння тканин, активуються віруси, що живуть в організмі (тобто імунна система не в силі стримувати їх в рамках). Звідси часті застуди, постійна втома, болі в тілі і суглобах.

Цей короткий опис того, як стрес впливає на наше тіло через фізіологію важливий для того, щоб зрозуміти як же допомогти собі, якщо ви вже усвідомили себе в стані дистресу? Перш за все, повернути себе в тіло або собі своє тіло. Найкращий спосіб – це направити свідомість в тіло. І чим детальніше ви усвідомлюватиме власне тіло, тим краще. Оскільки призупинити активізацію симпатичної нервової системи можливо через глибоке дихання – спробуйте виділити 5-7 хвилин для такого глибокого свідомого дихання. Через усвідомлене відчуття дотику ніг і підлоги, стула і сідниць, спини і опори, чи того, що ви зараз тримаєте в руках, через відчуття текстури на кінчиках ваших пальців – потрохи ви повертатимете увагу в тіло. Такі прості вправи допоможуть встановити мозку зв’язку із теперішнім, який втрачається, коли запускаються механізми дистресу. Можливо ви віднайдете інші для себе способи щоб повернутись у “тут-і-тепер” і повернути зв’язок мозку із теперішнім.

Що ж робити з надлишковим адреналіном, який накопичується в тілі? Його варто “утилізовувати” через м’язи. Будь-яка фізична активність сприятиме розрядці надлишкового симпатичного збудження, по-перше. І по-друге, важливий цикл “бий-тікай”, що активується у тілі під час дії стресу буде логічно завершено. Але варто зауважити, що використання такого методу має бути доречним щоб справді допомогти, а не нашкодити. Фізичне навантаження принесе користь тоді, коли ви відчуваєте надлишок емоцій і бажання щось негайно зробити. Або ж коли емоційний пік минув, а фізично ви відчуваєте перенапруження. І робити все це бажано в першій половині дня. Загалом 20-30 хвилин помірної активності вже на 15-20% знижують рівень кортизола в організмі. Якщо ж ви сильно втомлені і відчуваєте, що ваш фізичний ресурс нижче критичного рівня давати фізичне навантаження не варто, бо ви просто доб’єте свої надниркові залози. Також активний спорт після 19.00 може викликати значне підвищення адреналіну і ще більше загострити безсоння. Також не варто намагатись подолати панічну атаку чи перед панічний стан фізичним навантаженням, так ви лише посилите відчуття загрози і виснаження. Тобто навіть в такому простому способі – як фізичне навантаження, варто бути дуже уважним до можливостей свого тіла та психічного стану.

Також вашому організму значно допоможе обмеження хронічних тригерів. Наприклад регулярне недосипання підвищує рівень кортизолу на 50-60 % і мозок автоматично переходить у режим загрози, рівень якої і так зашкалює. Тоді щоб допомогти собі варто дотримуватись стабільного часу засипання, бажано з 21.00 до 22.00, коли рівень мелатоніну в тілі різко починає зростати. Мелатонін – це потужний антиоксидант та імуномодулятор, що посилює імунітет і знижує запальні процеси природнім шляхом. Також мелатонін впливає на зниження тривожності, покращує пам’ять і когнітивні функції. Якщо не заснути до 2.00, то мелатоніні в організмі не вироблятиметься, що негативним чином впливатиме на всі процеси в ньому і призведе до загострення стресових реакцій.

Також особливу увагу варто приділити ритуалам сна. Свіже повітря, помірна температура і відсутність надто яскравих екранів, сприятиме нормальному засинанню і тривалому сну. Намагайтесь дозувати обсяг негативних новин, який ви “споживаєте”, особливо за декілька годин до сну. Краще послухайте спокійну музику, чи прогуляйтесь, подивіться приємний легкий фільм, пограйте з дітьми в настільні ігри тощо. Віднайдіть власний заспокійливий ритуал, що не провокуватиме стресової реакції. Не вживайте каву в другій половині дня, якщо ваш сон порушено, краще оберіть трав’яний чай. Я навела деякі заспокійливі ритуали, а ви можете знайти свої власні.

Створіть власне “антистресове поле”, якого ви зможите дотримуватись щодня. До цього поля ви можете включити спокійну тиху музику, теплий душ або заспокійливу ванну, регулярне провітрюванн перед сном, обмеження новин особливо за пару годин до сна, зустрічі з друзями або щось інше, що заспокоюватиме вашу збуджену нервову систему, приноситеме вам задоволення і змінюватиме ваш гормональний фон. Знаходьте час для себе, хоча б 30 хвилин на день для прогулянки чи спорту, для врівноваження і видиху в кінці дня. Також вам може сподобатись виливати враження дня на папері, що також трохи полегшуватиме ваше психологічне самопочуття. Тож піклуйтесь про себе і пам’ятайте, що ваше здоров’я найбільше всього має турбувати саме вас, а не когось іншого. Тільки ви в змозі допомогти собі вчасно.

Допомога військовим адаптуватись до мирного життя – обов’язок тих, кого вони захищали.

Опубліковано в Життя під час війни.

Сьогодні в Україні близько 1 млн людей, що з власної волі чи вимушено можуть назвати себе військовими. Або радше – людиною, яка брала участь у бойових діях. Це велика кількість людей, внутрішній світ яких змінився незворотньо. Це люди, що зустрічались зі смертю кожен день: бачили як гинуть їх друзі і побратими, вбивали самі. Це люди, які точно знають як це весь час боятись за власне життя, а потім перестати. Люди, які бачили це життя з найогиднішої сторони. І таких людей в нашому суспільстві сьогодні доволі багато.

До останнього часу, а може ще зараз, часто звучить наратив про те, що саме ці військові мають пристосовуватись до цивільного життя. Саме вони мають потурбуватись про те, що цивільним людям було комфортно поряд з ними. САме вони мають “щось зробити зі своєю психікою”, щоб не лякати людей навколо своїми реакціями. Хибна, егоїстична думка. Лише самозакохана або дуже налякана людина може вважати, що саме так має поводитись військовий, який вийшов із зони бойових дій у відносно мирне життя.

Сьогодні відповідальність суспільства полягає в тому, щоб не лише військових адаптувався до мирного життя самотужки, але й щоб суспільство “ йшло йому на зустріч”, з розумінням ставлячись до станів такої людини, до того, що йому треба час для адаптації, усвідомлюючи, що йому не просто. Для того, щоб суспільство стало більш свідомим в цьому сенсі, як на мене , особливого значення набуває психологічне просвітництво. Відверта цікавість до проблем військових у цивільного населення і бажання спеціалістів пролити світло на ці проблеми. А головне, простою мовою донести базові речі про те чого не варто говорити чи роботи поряд з людиною, яка приймала участь у бойових діях і як можна допомогти йому адаптуватись у світ без війни.

Тож які просто речі варто робити, а чого робити не варто, якщо у вашій родині чи у колі вашого спілкування є військові? Перше і головне – не розпитуйте людину про війну: чи втрачала людина побратимів, чи вбивала сама, чи страшно там було, чи боїться загинути, чи хоче туди повертатись. Всі ці питання суворе табу. Якщо і коли людина захоче вона сама ініціює таку розмову. Сама розкаже те, що вважатиме за потрібне, а не те що вони вимагатиме від неї. Адже очевидно, що і вбивати нормальній людині важко, і втрачати побратимів нестерпно, і страшно і помирати точно не хочеться. Тож будьте тактовні і співчутливі – не задавайте безглуздих питань.

По-друге, усвідомте, що хоча візуально це саме та людину, яку ви вже дуже давно знаєте, в середині це може бути вже геть незнайомий для вас чоловік чи жінка. Велика частина минулої особистості все ще присутня, але зміни психіки спровоковані війною можуть геть змінювати людину: її поведінку, світогляд, цінності сенси. Тож, якщо раніше це була весела і активна людина, що легко йшла на контакт і була “легкою на підйом” і раптом стала замкнено і мовчазною – не вимагайте від неї бути таким як колись. Адже фрази по типу: ти ж був такий веселий, чи тобі ж це завжди подобалось, ти ж сам часто заохочував нас до таких заходів – можуть лише ранити людину. Такі фрази будуть стимулювати усвідомлення людиною втрати якоїсь частини власної особистості, підкреслювати ті зміни в психіці, яким зараз просто ще не час. Бо через такі слова ви вимагатимете від людини того, на що вже сьогодні вона не здатна. Просто будьте поруч, як треба. Цікавтесь тим, а чого хоче людина саме зараз, а не керуйтесь тим, чого вона хотіла колись.

Варто також розуміти, що у людини, яка довгий час приймає участь у бойових діях емоційна чутливість значно знижується. Залишаються лише базові відчуття ( страху, гніву, печалі, провини). І це нормальна реакція психіки – націлена на виживання і збереження відносно здорового організму. Тож чи варто чекати від людини, яка довгий час зосереджена на виживання якихось яскравих почуттів.

Чому ти не радієш? Ти ж вдома, тут же безпечно і рідні поряд.

Бо “завтра” йому доведеться знову виживати, а “вчора” він бачив стільки смертей навколо, що радість просто недопустима розкіш сьогодні в його житті.

Чого ти весь час такий похмурий і мовчазний? Поговори з нами чи ми тобі вже не цікаві?

Цікаві, важливі, цінні – інакше він чи вона просто не були б з вами поряд. Але зараз говорити просто важко, а може й поки про те що хочете ви навіть і не хочеться. І людина, яка мовчить може сумніватись чи готові ви почуте те, про що б хотіла поговорити вона. В середині людини відбувається руйнування старого: цінностей, сенсів, поглядів на звичні речі. Будь яке руйнування – це не простий, болісний процес. Нового ще можливо не має, а над руїнами в середині дме холодний вітер смерті. Тож будьте чутливими і співчутливими. Не кажіть людині, яка вийшла з зони бойових дій, що ви її розумієте. Це буде брехня, якщо ви ніколи не були на війні і не стикались з тим, з чим зустрілась там людина. Відчуття нещирості лише збільшуватиме дистанцію між вами. Ви можете відверто сказати, що не знаєте як це – приймати участь у бойових діях ( і все що з цим пов’язано), але ви готові бути поруч і слухати, якщо людина захоче щось вам розповісти.

Зрозумійте, що психіка людини, яка знаходиться у зоні бойових дій знаходиться у стані мобілізації, концентрації і зосередженості тривалий час. За день чи навіть тиждень вийти з такого стану майже не можливо. Така внутрішня зібраність – це обов’язкова умова для виживання. Тому поведінка такої людини у звичному житті скоріш за все відрізнятиметься від тієї до якої ви звикли раніше. Такій людині після остаточного закінчення війни скоріш за все знадобиться допомога спеціаліста і ваша безумовна підтримка і розуміння. Можливо і членам родини, в якій є військовий буде не просто і вони також потребуватимуть психологічної допомоги. Це нормально – турбуватись про своє ментальне здоров’я. Війна – це виклик для суспільства у всіх його розуміннях: безпековому, економічному, соціальному, психологічному. І післявоєнний час може стати ще більшим викликом. Нам ою думку, суспільство має бути готовим до цього. Психологічне просвітництво може стати тим інструментом, що допоможе суспільству пережити війн і адаптуватись до тих змін, до яких вона призвела.

Ми їдемо, лишаючи по собі слід

Опубліковано в Думки в голос.

Кажуть тим, хто їде завжди легше, ніж тим , хто лишається. Як на мене , важко і тим і іншим. Невідомо за якою шкалою вимірюють ступінь важкості переживань? Але для обох сторін це втрата чогось звичного, це розставання з кимось, хто був дуже близьким, дуже довго. Руйнуються звичні ритуали, змінюється контест життя. Десь в середині з’являється вільне місце. І ото воно те місце починає боліти… Можливо, у тих хто їде більше новизни в житті, а у тих хто залишився все по-старому, але вже БЕЗ…Без когось, без чогось. Можливо, тим, хто їде легше, ніж тим, хто залишається. Але ж як виміряти те важке, що лишається в серцях людей, які розтаються?

Діти – це маленькі люди, у яких бувають кризи.

Опубліковано в Родина і відносини.

Діти – це маленькі люди, у яких є їх маленькі стреси, труднощі і проблеми. Але маленькі вони лише з погляду дорослих. Для дітей, криза наприклад 3-х років, це такий же стрес як для дорослого криза середнього віку. Але чомусь раніше дитячим кризам не прийнято було приділяти такої уваги. Зараз все змінюється. Батьки стають більш усвідомленими. Інформаційне поле дає доступ до великої кількості інформації. Давайте трохи поговоримо про це.

Тож, перш за все, варто розуміти, що дитячі вікові кризи — це періоди швидких змін у розвитку дитини, коли вона стикається з новими викликами, які впливають на її поведінку, емоції та реакції. Будь-які вікові кризи це – природні процес, який є частиною нормального росту та розвитку дитини.

Психологи виділяють 5 основних кризових періодів у дітей:

– криза новонародженості (0-2 місяців);

– криза 1 року;

– криза 3 років (проявляється в 2, 5-3, 5 року);

– криза 7 років;

– підліткова криза (проявляється в 12-14 років).

Лишень увіть собі, дитина щойно з’явилася на цей світ – і це вже криза. Маленькій людині доводиться адаптуватись до різкої зміни умов існування, коли: про голод треба сигналізувати ( на відміну від постійного доступу до живлення в утробі матері); необхідно пристосовуватись до зміни температурних режимів; тіло вже не “скручене” весь час, а з’являється свобода рухів. Дитина вчиться адаптуватися до нових умов, встановлювати контакт з матір’ю, задовольняти свої потреби. Всі ці зміни неодмінно викликають стрес у новонародженого і потреба пристосовуватись очевидна.

Вже доведено дослідами багатьох психологів, що перший рік життя людини має вагомий вплив на все її подальше існування. Важливий етап формування довіри або недовіри до світу. Період інтенсивного росту і змін, що йдуть одна за одною. Спочатку дитина вчиться тримати голову, потім сидіти, повзати, встає на ніжки і нарешті робить перші кроки. І всі ці зміни відбуваються паралельно із дослідженням світу навколо та його багатогранності. Ефект новизни присутній у кожному дні. Увіть собі, якби ви – дорослі, кожного дня дізнавались про щось нове для вас, і так протягом року. Префронтальна кора головного мозку продовжує активно розвиватись. Дитина засвоює велику кількість інформації. Згадайте як важко дорослій людині після хвороби поновлювати здатність ходити, говорити тощо, для того щоб уявити колосальні обсяги психічної роботи, що виконує дитина до року.

З точки зору гештальт-терапії, вікові кризи дитини розглядаються як етапи, коли дитина переходить від одного рівня розвитку до іншого, змінюючи свої потреби, взаємодію з оточенням та уявлення про себе. Тож базова потреба початку життя – це потреба у безпеці і початок шляху до незалежності. На цьому етапі батькам важливо відгукуватись на потреби дити, щоб у неї сформувалась базова довіра до світу. Коли на цьому етапі потреби дитини задовольняється, у неї формується підсвідоме уявлення що світ безпечний. Коли ж дитині доводиться пристосовуватись до того, що її потреби не задовольняються вчасно або взагалі не задовольняються, то формується підсвідоме уявлення про ворожий світ. в дорослому віці це або людина, яка внутрішньо менш тривожна, більш врівноважна, краще адаптується до стресолвих ситуацій. Або ж навпаки – недовірлива, напружена, підозріла (при тому, що об’єктивних причин для недовіри немає – а відчуття всередині ворожості світу є).

Весь шлях зростання і дорослішання людини – це шлях до незалежності і відокремлення від батьків, щоб бути спроможним самостійно жити своє власне життя. Незалежність особистості – це процес усвідомлення власного “Я”, своїх кордонів, переваг і обмежень. Тож наступний кризовий етап у житті маленької людини – це криза 3-х років. Але не привязуйтесь саме до цієї цифри. Вона може настати в період від 2,5 років до 3,5 років. Все залежить від психічних особливостей дитини, вродженого темпераменту та оточення, в якому дитина розвивається. Це початок становлення особистості дитини та формування її самооцінки. Найлегший спосіб, що обирає дитина аби відокремитися від батьків – це агресія. Саме тому в цей період батькам варто бути готовими до: негативізму, коли дитина відмовляється робити щось не тому що, не хочеться, а тому що попросили. Будьте терплячі, не давіть, не примушуйте, намагайтесь зрозуміти чи пояснити. Якщо власного ресурсу терплячості не вистачає, спробуйте трохи відійти, видихнути і дати дитині можливість отримати власний досвід. Мове тут не йде про ситуації, що несуть загрозу життю чи здоров’ю дитини. Тут батьки можуть і мають бути категоричні. Важка задача батьків визначити місця, де можна не втручатись, і де було б варто. Упертість, норовистість, протест-бунт, свавілля, знецінення та деспотизм – це ті прояви дитини, з якими можуть зіштовхнутися батьки. Запасіться терпінням, щоб у дитини в цей період сформувалась впевненість в прийнятті в будь-якому прояві. Дитина вчитиметься не приховувати власні почуття – а проживати їх. Навчіть її через власний приклад говорити про переживання, продемонструйте ясно, м’яко і ненав’язливо свої кордони, щоб дитина вчилась ідентифікувати власні і поважати чужі. Завдання віку: побачити себе і дорослу людину, як окремі особистості.

Криза 7-ми років, пов’язана із зміною соціальних ролей дитини та важливого етапу вступу до школи, період усвідомлення власних можливостей і соціальних вимог. На цьому етапі з’являється більше відповідальності: збирання портфелю, виконання домашнього завдання, дотримання правил поводження себе на уроках, відповідність зовнішнього вигляду. Також виникає і ряд обмежень, пов’язаних і з цим періодом: дотримання часових меж уроку, відвідування школи за певним розкладом, можливість грати з однолітками лише короткий , визначений перервами час. Дитина стикається з новими ролями та обов’язками, що може викликати страхи, невпевненість та емоційну напругу. Це не простий період і для батьків, які також скоріш за все проживатимуть власну кризу “батьків школяра”. Але це не має відволікати їх від дитини, яка ще не володіє навичками стресостійкості проходження крізь кризи, які вже мали б опанувати батьки. Наступний важливий етап – це підліткова криза, яка вимагає окремої об’ємної уваги до неї.

Важливо усвідомлювати, що вікові кризи – це нормальний етап розвитку дитини, і вони не повинні розглядатися як негативне явище. Підтримка та розуміння з боку батьків можуть допомогти дитині успішно пройти через ці етапи. Батьки мають знати, що відбувається з дитиною на кожному етапі розвитку та які потреби вона має. Розуміння потреби, які стоять за поведінкою дитини в кризовий період і можливість для дитини виражати себе, робити вибір, але водночас усвідомлювати межі та навчатися відповідальності – дозволить сформувати самостійну здорову особистість. Батьки мають забезпечити дитині відчуття безпеки, любові та підтримки, допомагаючи усвідомлювати свої почуття, бажання, потреби та взаємодіяти з оточенням. Важливо не розв’язувати проблеми за дитину, а допомагати їй знаходити рішення самостійно, допомагати дитині розуміти, що можна, а що ні, та навчати брати на себе відповідальність за свої дії.

Бережіть себе! Любіть своїх дітей! Слава Україні!

Панічні атаки – внутрішній ворог чи сигнал про допомогу?

Опубліковано в Життя під час війни.

Панічні атаки – раптові і непередбачувані. Вони лякають не лише саму людину, що переживає панічну атаку, але тих, хто може опинитись поруч. Панічна атака є нападом інтенсивного страху, дискомфорту, що супроводжується сильними фізичними та емоційними симптомами. Вона може виникнути без очевидних причин, навіть у спокійній обстановці, і тривати від кількох хвилин до півгодини. Часто панічні атаки плутають із серцевими нападами через схожість симптомів, таких як прискорене серцебиття, ускладнене дихання, запаморочення, пітливість і відчуття втрати контролю. Під час атак відбувається різкий викид адреналіну та норадреналіну. Атаку супроводжують неприємні симптоми: підвищений тиск (до 220 на 170) сильне потовиділення жар чи озноб утруднене дихання комок у горлі почастішання пульсу (понад 120 ударів на хвилину) тремор та оніміння кінцівок нудота блювота запаморочення деперсоналізація страх померти або збожеволіти.

Особливість панічних атак в тому, що вони не прив’язані конкретно до тих подій, що відбуваються прямо зараз з людиною. Можливо підступність їх в тому, що вони рандомні і непередбачувані. Тобто, пояснити їх напад привязуючи до подій, що відбувались безпосередньо перед нею – марна справа. З точки зору гештальт-терапії, панічні атаки розглядаються як порушення в процесі контакту між організмом та середовищем, де відбувається переривання природного циклу “організм-середовище”. Це переривання часто пов’язане з втратою контакту з тілесними відчуттями та потребами, а також з нездатністю людини розпізнавати та задовольняти їх. У нормі, організм відчуває потребу, формує фігуру на тлі фону, контактує з середовищем, задовольняє потребу та повертається до фону. При панічних атаках цей цикл переривається, і замість задоволення потреби виникає тривога та фізіологічні симптоми, які людина не може контролювати.

Перекладаю на людську мову. Наш організм влаштований таким чином, що в ньому весь час виникають потреби. Здоровий організм відгукується на них і шукає в середовищі способи для задоволення цієї потреби. Яким вже це він робить способ – тема для окремої статті. Але буває так, що з тих чи інших причин людина не реагує на потребу організму: через неможливість її задоволення, через звичку ставити себе на друге (а той на третє місце), через надто знижену чутливість, через неуміння дослухатись до себе і ще можна назвати багато причин. Головним в цьому випадку є те, що потреба є і вона прагне до задоволення чи реалізації, це вже як вам зручно. Реалізація заблокована обмеженнями сформованими у психіці. Напруга з кожним разом наростає і вибух невідворотній. В такому випадку панічні атаки це не вороги людини, що прагнуть до її знищення. Панічні атаки – це сигнал SOS від організму. Прохання про допомогу, про необхідність звернути увагу на те, що заблоковано в середині. І саме те що заблоковано, так сильно хоче знайти вихід назовні.

Частіше за все людина, яка переживає панічні атаки – глибоко самотня. І мова не йде про соціальну самотність чи обмеження у спілкуванні. Це душевна самотність, відчуття неможливості бути почутим кимось близьким, неможливість розділити переживання з іншою людиною. Емоційна ізольованість, що власне і формує відчуття самотності. У таких людей є схожі риси: ввічливість, стриманість, виваженість у висловлюваннях, аж до страху, аби не сказати зайве.

Частіше за все, напади панічних атак людина не пов’язує це із психікою, а більше з порушеннями на фізичному рівні. Тому спочатку звертається до лікарів, оскільки її лякають вегетативні симптоми, що виникають на тлі тривоги: тахікардія, задуха, внутрішня тремтіння, болі в животі, клубок у горлі і т. д. Витративши час, гроші на купу обстежень людина виявляє те, що фізично вона здорова. Якийсь час вона не може повірити, що в основі її недуги лежать психологічні, а не соматичні проблеми.

То що ж варто було робити людині, яка переживає панічні атаки? Під час нападу варто спиратись на власне тіло через дихання. Рівними інтервалами, помірно знижуючи його інтенсивність – спокійний вдих і повний видих. Активізація сенсорних відчуттів з метою “заземлення” і повернення в “тут-і-зараз”: Відчуття як ноги торкаються землі, попа торкається стільця або спина стіни, що можуть зараз відчути ваші пальці, що бачать ваші очі, що ви чуєте. Трохи знизивши інтенсивність нападу, варто продовжити, називаючи п’ять предметів, що ви бачите, звуків, що ви чуєте. Через таку просту самодопомогу ви повернете собі можливість бути присутнім у теперішньому, у власному тілі, знижуючи відчуття тривоги, а разом з тим і всі соматичні тілесні прояви.

Людина, що схильна до переживання панічних атак однозначно потребує допомоги фахівця. Саме через роботу з психотерапевтом можливо виявити ті потреби, що накопичують в тілі тривогу. Зрозуміти страхи, що блокуються психікою. Адже тривога – це стримане збудження. Збудження, яке може бути пов’язане з будь чим. Саме терапія допоможе вам виявити, яке саме збудження утримує ваше тіло, не даючи йому реалізуватись у зовнішньому світі. Які емоції ви увязнюєте у власній психіці? В терапії ви можете віднайти їх, усвідомити, назвати, прожити.

Бережіть себе та своє ментальне здоров’я! Слава Україні! Всім героям слава!

Залежність, як спосіб пристосування до реальності.

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Залежність, або аддикция, від англ. addiction – нав’язлива потреба здійснювати певні дії, незважаючи на несприятливі наслідки для здоров’я, психіки чи соціального становища. Фактично залежності ділять на дві великі групи: хімічні (залежності від психоактивних речовин (ПАР) — психотропних засобів, алкоголю, нікотину) та поведінкові залежності.

З медичної точки зору залежність визнана хронічним захворюванням, а не відсутністю волі або слабкістю характеру. Оскільки при формуванні залежності, змінюється нейротрансмісія – циклічний процес, при якому нейрони отримують і передають інформацію за допомогою групи речовин під назвою «нейромедіатори». Регулярне вживання речовин, що змінюють рівень нейромедіаторів (наприклад, наркотиків, алкоголю), або участь у певних видах діяльності (наприклад, азартні ігри), може призвести до структурних та функціональних змін у мозку. Зловживання речовинами, що впливають на нейромедіатори, може призвести до зниження природного вироблення цих речовин мозком, що змушує людину шукати зовнішні джерела для досягнення відчуття задоволення. Сьогодні існує кілька поглядів на причини формування залежної поведінки, фактори що впливають на це та періоди, коли вона скоріш за все сформується чи буде розвиватись. Я хочу зупинитись на тій, яка на мій погляд, більш глибоко занурюється в цю проблему.

З точки зору психотерапії загалом і гештальт підходу зокрема, залежність – це порушена прив’язаність. Так, саме через порушення в реалізації потреби в прив’язаності у довербальному і ранньому віці (від 1 місяця до 4 років) формуються зачатки залежної поведінки. Як би це дивно не звучало, але саме в цей період нашого життя формується підґрунтя для схильності бути залежним у дорослому віці. Оскільки ранні форми поведінки і реакції на зовнішній світ досить стійкі, так як вони зафіксовані в нейронних сітях і в біохімії головного мозку

Основу для таких висновків в своєму дослідженні, проведеному ще в 50-х роках ХХ століття, обгрунтував Джон Боулбі, спостерігаючи за великою кількістю дітей в післявоєнному світі. Він встановив, що саме від повноти реалізації інстинктивної потреби в слідуванні за матірю і задоволенні першочергових потреб дитини (бути нагодованим, заспокоєним і чистим) в подальшому впливає на формування типу прив’язаності дитини. Він виділив чотири стадії відносин матері-дитини, успішна і повна реалізації задач на кожній з них в певний період, неодмінно формує здорову форму прив’язаності – взаємозалежність. Але, нажаль, так трапляється геть рідко, якщо взагалі трапляється. Реалізація визначених Боулбі задач у відносинах між матір’ю і дитиною на кожній стадії має неодмінно рухати людину до розвитку здорової психіки. Порушення і невиконання тих чи інших задач призводить до збою на кожній стадії. Тобто саме порушення способу прив’язаності призводить до можливого формування залежності в майбутньому.

Не бачу сенс тут загибллюватись у ці етапи. Очевидне головне, що саме “білі плями” та засвоєнні форми взаємодії із навколишнім світом юного дитячого віку, призводять до ймовірності виникнення залежної поведінки. Так, здається, всі ми родом з дитинства – така собі іронія. Отже, з точки зору гештальт підходу, залежність виникає в місці душевного болю чи страждань. Коли невміння людини розпізнавати власні потреби, відсутність навиків реалізації екологічного задоволення цих потреб, неодмінно викликає страждання. Говорячи простою мовою, якщо ми не усвідомлюємо, що нам наприклад зараз треба підтримка і можливість бути почутим, а свідомість при цьому подаватиме сигнали – виникатиме відчуття душевного болю, досади, суму, легкого розчарування, жалю. Саме нерозуміння джерела таких емоцій або спроба придушити їх, і накопичення напруження в цьому місці викликатиме страждання.

Як же формується залежність? Спочатку у людини накопичується напруга, що виникає через незадоволення прегнантної потреби (тобто потреби, що тут-і-зараз є головною). На перших етапах це може бути легкий сум, потім туга, за ним злість і роздратованість, відчуття приреченості чи безсилля, зрештою гнів. Тобто напруга сягатиме рівня важкої переносимості. Тож людина починає шукати способи, що мають полегшити її страждання. Речовини чи різні поведінкові активності, дії, місця і спілкування, що різко змінюватимуть її відчуття з мінуса на плюс. Миттєве полегшення душевного болю. Зрештою часте використання швидкого полегшення психологічного стану з часом замінює всі інші можливі способи задоволення потреби. Пастка тут полягає в тому, що з’являється оманливе відчуття полегшення і позбавлення від обтяжливих відчуттів, яке при завершенні дії речовини чи довгому відсутності певної дії виникає почуття провини і сорому, пригнічувати яке буде доводитись більшими дозами. Також організм звикатиме, відбуватиметься адаптація і щоб настало полегшення людина з кожним разом потребуватиме більшої дози. Замкнене коло, в якому втрачається доступ до відчуття власних потреб, здатність до різноманіття задоволення ціих потреби, до вибору, знижується здатність до контакту з іншими і з самим собою. Зрештою просто настає стан деградації, людина починає втрачати особистість.

Основними емоціями, що доступні для людини в залежності є провина, сором і страх. Кожна залежна людина ( в незалежності від того, до якого типу залежності вона схильна) відчуває провину за власну поведінку перед близькими і рідними, сором, за власну нездатність відмовитись від залежності і формати поведінки в залежному стані, і страх бути покинутим і відторгнутим. Страх зустрітись з реальністю, від якої так хочеться втекти. Людина почувається самотньою, її самооцінка знижується. Ось така сумна картина малюється в середині залежної людини.

Сьогодні в суспільстві залежності є соціально підтримувані (трудоголізм, захопленість спортом чи здоровим способом життя, табакокуріння та ін) і ті, що засуджуються (алкоголізм, наркоманія, секти та ін.). Але все це лише спосіб знизити напругу навколо такої форми поведінки. Адже природа у будь-якої залежності однакова. Трудоголізм, алкоголізм, ігроманія, залежність від спорту чи здорового способу життя, наркоманія та інше – всі ці залежності мають одне коріння.

Залежні люди рідко визнають власну схильність до залежної поведінки, а тому і до спеціалістів звертаються частіше не вони самі, а їх родичі. Оскільки, тривожною стає ситуація, коли людина починає втрачати власну особистість. Якщо людина більш менш свідомо ставиться до власного життя, вона може помітити патерни залежної поведінки і звернутись до фахівця з метою зрозуміти причини такого способу жити. Але в будь-якому випадку робота з залежністю це дуже довгий шлях, який може займати і 5, і 7, і 10 років. Залежність офіційно віднесена до хронічних захворювань, і в даному випадку мова не йде про лікування, а мається на увазі тривала ремісія – протягом всього життя.

Бережіть себе та близьких! Піклуйтесь про ментальне здоров’я! Слава Україні!

Алкоголь – найдоступніший “анестетик” для душі та небезпечний елемент залежної поведінки.

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Алкогольна залежність, або алкоголізм, – це хронічне захворювання, що характеризується непереборним бажанням вживати алкоголь, незважаючи на негативні наслідки для здоров’я та соціального життя. Це психофізична залежність, де алкоголь стає центром життя людини, впливаючи на її поведінку, емоції та фізичний стан. Алкогольна залежність в Україні залишається серйозною проблемою. За даними різних досліджень, більшість дорослого населення, близько 77-82% вживає алкоголь, при чому значна частина робить це регулярно або надмірно – близько 49%. Приблизно 87% українських школярів пробували алкоголь, а 26% вживають його кілька разів на місяць, згідно з даними дослідження

Є ряд причин через які алкоголь є найрозповсюдженішим елементом залежної поведінки, а алкоголізм видом залежності. Перше і головне, це простий і легкий доступ до алкоголю. Адже чим легше отримати адиктивну речовину — тим ймовірніше, що людина починає вживати. По-друге, алкоголь викликає швидку психофізичну залежність, що пов’язана з природною роботою нейромедіаторів в організмі людини. Це трапляється через те, що люди біологічно вмотивовані шукати винагороду — тіло виділяє хімічну речовину під назвою дофамін, яка змушує нас відчувати задоволення. Ця речовина виділяється як від корисних речей (їжа, рух, близькість з людьми чи обійми тощо), так і від деструктивних звичок (азартні ігри, вживання наркотиків та, звісно, алкоголю).

Сплеск дофаміну може відбувається до отримання винагороди у вигляді алкоголю. Він не настільки значний, але пояснює попереднє задоволення, яке ми відчуваємо, знаючи, що попереду нас чекає щось приємне. Відразу ж після впливу подразника активність дофаміну в мозку знижується нижче базового рівня. Цей тимчасовий стан дефіциту спонукає нас прагнути винагороди. Саме так і починає формуватись залежність на рівні головного мозку.

Алкоголь є найуніверсальнішим із хімічних речовин, що викликають залежність. Оскільки: стимулює роботу нейротрансмітерів ГАМК (гамма-аміномасляна кислота, є головним гальмівним нейромедіатором у центральній нервовій системі), впливаючи на рівень дофаміну, ендорфіну і посилює ефект впливу серотоніну.

Безумовно, що генетичні фактори та моделі поведінки в родині також впливають на ймовірність формування алкогольної залежності. Дослідження доводять, що біологічні сини алкоголіків мають підвищений ризик розладу вживання алкоголю порівняно з людьми без такого генетичного навантаження. Однак великий вплив мають також моделі виховання та навіть вік першої спроби алкоголю. Вчені виявили, що люди, які не вживали алкоголь до 25 років, мають на 70 % меншу ймовірність розвитку цієї залежності в зрілому віці. Натомість ті, хто почав випивати до 15 років, мають на 80 % більшу ймовірність розвитку цієї залежності в зрілому віці.

Алкогольна залежність розвивається у декілька етапів. Розрізняють три основні стадії, кожна з яких характеризується певними ознаками та наслідками для здоров’я: перша (психічна), друга (фізична) і третя (завершальна). Варто виділити також нульову стадію, коли людина спробувала алкоголь і їй не сподобалось, тому вона не вживає взагалі або вживає дуже рідко.

Перша стадія – формування психологічної залежності. На цьому етапі алкоголь вживається доволі часто, з’являється психологічна залежність. З’являється бажання випити, щоб розслабитися або впоратися з проблемами, втрачається контроль над кількістю випитого, виникають алкогольні амнезії (неможливість пригадати події, що відбувалися під час сп’яніння). Людина відчуває складності “на виході”, коли не вміє зупинятись, можливість регулювання обсягів споживання значно знижується. Або ж труднощі “на вході” – коли не може відмовитись від вживання алкоголю. Триває перша стадія від півроку до десятиліття, перетікає в другу стадію або (за рідкісним винятком) відразу переходить в третю.

Друга стадія (фізична), коли зявляється абстинентний синдром (похмілля) після припинення вживання алкоголю. Похмілля може проявлятися у вигляді тремору, пітливості, тривожності, нудоти, головного болю. Толерантність до алкоголю зростає, людина потребує все більших доз для досягнення бажаного ефекту. Можливі запої – періоди тривалого вживання алкоголю. Стадія фізичної залежності за різними даними, настає від півроку до 5-10 років постійного вживання алкоголю. Це звичка на фізичному рівні. Людина не може нормально жити без спиртних напоїв.

У другій стадії виділяють два варіанти розвитку подій:

Людина йде в запій. Спочатку вона п’є, щоб задовольнитися, а потім, щоб полегшити свій стан, прибрати тремор. Це вже не «самолікування», а залежність. Епізод вживання розтягується на тиждень.
Інший варіант передбачає появу галюцинацій після припинення прийому спиртних напоїв. У народі стан називають «біла гарячка». Необхідна госпіталізація.

Третя стадія (завершальна) – це стадія хронічного алкоголізму, коли вживання алкоголю стає неконтрольованим, людина вже не може відмовитися від нього, навіть якщо це завдає шкоди її здоров’ю та соціальному життю. З’являються серйозні соматичні захворювання (ураження печінки, серця, нервової системи), деградація особистості, проблеми з пам’яттю та мисленням. На цій стадії толерантність до алкоголю може знижуватися, і навіть невеликі дози можуть викликати важке отруєння. Толерантність до спиртних напоїв знижується, для сп’яніння вистачає одного стаканчика. Алкоголь стає щоденним.

Психотерапія як єдиний метод є ефективним лише на першій стадії психічної залежності і лише у випадку, коли людина виявляє високу особистісну мотивацію і зберігає здатність до саморефлексії. На стадії сформованої фізичної залежності, безумовно, необхідне медичне лікування в першу чергу, і підтримуюча психотерапевтична опомога вторинно. Сьогодні варто бути уважним, коли у світі багато напруги і нервова система перевантажена алкоголь може стати найдоступнішим засобом впоратись зі стресом і навантаженнями, але він же може і зруйнувати людську особистість швидше за стрес.

Бережіть себе і своє ментальне здоров’я! Споживайте з розумом! Слава Україні!

Батьківство – білет в один кінець

Опубліковано в Думки в голос.

Все, що треба знати про батьківство – це назавжди! Мати ви чи батько – неважливо, але ця роль у виставі під назвою “Життя” закріплена за вами до того самого часу, поки не впаде завіса. Батьківство, як на мене, це не лише про відповідальність ( якби тільки про це), це випробування. Випробування на стресостійкість, на толерантність, терпимість, прийняття інаковості іншого. Це ще вміння тримати баланс: між свободою і обмеженнями, між добротою і суворістю, між гумором і серйозністю. І чого про це не говорять одразу?! Батьківство – це квест, іноді на виживання, і щодня. І, хай йому грець, але у батьківства немає не відпусток, не вихідних, навіть за власний рахунок не напишеш. То приходиться миритись з тим, ким ми стаємо, коли у нас народжуються діти. Я не знаю, чи існують такі батьки, які б не мали проблем із дітьми? Я маю їх з усіма чотирма. Кожного дня. Іноді по декілька на день. Це реальний квест, без права попроситись вийти (можна навіть грошей не повертати). Це потяг, білет на який продають лише в одну сторону. І якщо ви, так само як і я, вже на ньому, то в мене для вас новина – на зупинках вас не випустять. Щасливої подорожі. Спробуйте розслабитись і насолодитись дорогою.

Тож я – мама. І це вже назавжди. І не важливо скільки років моїм дітям: три чи двадцять один. Я для кожного з них мама доти, доки я житиму.

Я дозволяю собі не впоратись

Опубліковано в Думки в голос.

Спостерігаючи за маленьким сином, який без захвату і з частиними невдачами привчається до горщика я подумала: а коли це я втратила дозвіл на помилки? Дитині можна промазати мимо горшка, можна “донести” туди не все, можна взагалі в штани. І це символічне “можна” вона сама собі та дитина дозволяє. Мабуть з цього ракурсу народжена фрза (вибачаюсь за мій “мій французький”) “ дозволити собі обісратись”. І я так глибоко задумалась, а коли це я заборонила собі помилятись? Звідки народився той перфекціонізм і бажання досягати одразу бажаних результатів? Не знаю де , коли і як я надбала ті вади? Але помітивши їх, задумалась: а чи не дати собі самій трошки більше свободи в цьому і так обмеженому житті? Свободи робити щось не ідеально, свободи не вміти, свободи не знати, свободи помилятись. І зрештою, свободи бути вільною від формальностей і рамок про те, як треба робити і як має бути.