Автор: developer

Як уникнути (чи справитися з) вигорання на роботі?

Перш за все, варто почати з тлумачення самого терміну “вигорання”. Згідно з МКБ-11 вигорання – це синдром, що вважають результатом хронічного стресу на робочому місці, з яким не вдалося успішно впоратись. Сьогодні феномен вигорання діагностують не лише на робочому місці, але й у батьківстві (проте це окрема тема). Говорячи простими словами, вигорання настає тоді, коли людина вкладає більше власної енергії, ніж отримує енергетичної віддачі від того. Але ж, спираючись на сьогодення, коли доводиться жити у контексті війни, вигорання може наздоганяти кожного з нас і тоді, коли ми отримуємо задоволення від роботи. І саме накопичений стрес непомітно, але систематично виснажує нервову систему.

Тож як зрозуміти, чи є у вас синдром вигорання. Згідно з вооз, існує три основних симптоми емоційного вигорання:

Почуття виснаження або втоми: призводить до порушення сну, зниження імунітету, проблем із концентрацією.
Інтелектуальна й емоційна дистанція з роботою: відчуття негативу та цинізму відносно ситуацій, пов’язаних із роботою, відірваність від колективу, відсутність мотивації, негативне сприйняття реальності.
Зниження професійної ефективності: внаслідок цього розвивається відчуття неспроможності, з’являються сумніви у власних здібностях і компетентності.

Якщо ви знайшли у себе хоча б один із трьох факторів, то вам варто потурбуватись про себе. Адже емоційне вигорання на роботі так чи інакше вплине і на якість вашого спілкування з близькими, і загалом на якість вашого життя.

Тож як потурбуватись про себе, коли емоційне вигорання вже стукає у ваші двері? Перше і важливе, це розпізнати цей свій стан, зупинитись і поговорити про це зі своїми близькими. Люди поруч, яким ви небайдужі мають розуміти, що саме вас турбує, щоб мати змогу допомогти вам, потурбуватись про вас, можливо бути до вас менш вимогливими і більш турботливими. Адже, якщо близькі не будуть здогадуватись про ваше виснаження, а будуть бачити лише вашу роздратованість ( а це точно буде, бо потреба у відпочинку, реалізованості залишаються незадоволеними), скоріш за все вони відповідатимуть на це або розгубленістю і відстороненням, або ж агресією. Жоден з цих варіантів не сприятиме покращенню вашого стану.

Друге – це відпочинок. Ви маєте замислитись чи відпочиваєте ви, чи достатньо вам того відпочинку який ви маєте? Адже саме при порушенні балансу між роботою і відпочинком настає емоційне вигорання. Поміркуйте, якого саме відпочинку ви прагнете, скільки саме вам треба для цього часу? Але у своїх роздумах опирайтесь лише на доступні форми відпочинку сьогодні для вас. Можливо, ви можете делегувати частину домашньої роботи іншим членам сім,ї і приділити більше часу просто сидінню в тиші, або читанню книги чи перегляду фільмів. Проаналізуйте той обсяг домашніх справ, від якого ви сьогодні можете відмовитись, які відкласти на кращі часи, а що все ж таки залишається актуальним. Не бійтеся залишити щось недоробленим, пам’ятайте, що ваше психічне здоров’я важливіше за будь-яку недороблену справу чи завжди чисту підлогу.

Також об’єктивно оцініть свої професійні можливості: визначте той обсяг роботи, який сьогодні ви здатні виконувати без шкоди для здоров’я і поговоріть про це з керівництвом. Адже працівник, що тимчасово виконуватиме менше роботи точно краще, ніж працівник на лікарняному (і це в кращому випадку). Не беріть роботу додому!навіть якщо ви звикли до цього і це вже ваш звичний спосіб життя, але ж зважайте об’єктивно на ваші сили (поки не пізно). Якщо вас терзатимуть докори сумління, що ви “поганий працівник” чи “погана людина” не забувайте нагадувати собі, що саме ваше здоров’я та самопочуття є головним пріоритетом для вас сьогодні. Ви маєте чітко усвідомити, що ніхто не потурбується краще за ваше здоров’я, ніж ви самі. І коли ви не поважатимете власний психічний стан, і не будете ставитись з турботою до себе, то й оточуючі не робитимуть цього. Хочете ви того чи ні, але вам доведеться взяти відповідальність за власне здоров’я.

Спробуйте знайти у власному житті місця натхнення. Якщо вас надихає малювання, але ви завжди вважали, що це заняття не для дорослої людини – придбайте картину за номерами і малюйте. Якщо ви любите в’язати чи шити, але немає ж на це часу – відкладіть домашні справи ( хай чоловік приготує вечерю, а діти приберуть хоч раз) і щось створіть своїми руками. Коли вас надихає природа, а в лісі зараз небезпечно – гуляйте парком.

Може бути й так, що людина вже у над важкому стані і тоді без допомоги спеціалістів не обійтись. Це може бути психолог чи психотерапевт (у більш легкому випадку), а може й знадобитись допомога психіатра для уникнення ускладнень зі здоров’ям.

Підсумуємо: розкажіть близьким про свій стан; вирівняйте баланс між роботою і відпочинком; потурбуйтесь про достатню кількість сну; навчиться делегувати повноваження; знайдіть місце натхнення. І завжди пам’ятайте, що ніхто краще за вас не знаю про ваші потреби і ніхто краще, ніж ви не потурбується про збереження власного здоров’я.

Відпочинок: звичне слово, важка справа

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Відпочинок – омріяний оазис серед життєвої буденності. Майже всі ми прагнемо відпочинку, плануємо його заздалегідь і чекаємо омріяну дату. Ми втомлюємось, зупиняємось і як нам здається відпочиваємо. Основним маркером відпочинку має бути: прилив енергії і сил, гармонійний врівноважений стан, внутрішній спокій, бажання працювати чи просто спілкуватись, прагнення до дій. Адже кожен з вас чув таку фразу: “відпочинок після якого треба відпочити” або “відпочинок з дітьми важко назвати відпочинком”. Такі вирази народжуються тоді, коли людина відчуває себе втомленою і усвідомлює, що те що вона вважає відпочинком не зовсім відповідає суті цього слова.

Давайте спробуємо розібратись, тож що таке відпочинок? Почати варто з того, що всі ми різні: з різними потребами, специфіками психіки, різного віку врешті решт. А це означає, що і форми відпочинку для кожного з нас будуть різні. Дуже часто шаблони того, як варто відпочивати або уявлення про відпочинок ми беремо у власних батьків, або десь піддивляємось. І той і інший спосіб може не принести нам користи. Бо, те що колись підходило нашим батькам і було нормою відпочинку для них може геть не підходити вам. Адже, якщо ваші батьки тяжко працювали фізично, то просто лежати і нічого не робити справді може бути відпочинком. Але якщо ви не працюєте фізично, то такий спосіб наврядче вам підійде. Так само і про відпочинок, який можна побачити у когось, адже те, що добре і підходить комусь може зовсім не підходити вам. наприклад, якщо ваша професія передбачає насичене спілкування з людьми, то наврядче вам підійде відпочинок у людних місцях: пляжах, дискотеках, великих компаніях. Скоріш за все ви потребуватимете більш усамітненого відпочинку: сауна, спа, прогулянка парком, похід у кінотеатр на самоті тощо.

Також на підходящий для нас спосіб відпочинку впливає специфіка нашої вегетативної нервової системи. Тобто, якщо у вас більш “активна” симпатична система і під час загрози ваша перша реакція “бити або бігти”, то вам можуть підійти більш активні форми відпочинку: плавання, контактні види спорту, активний туризм, просто зміна активності з однієї на іншу тощо. Якщо ж під дією стресу ви помічаєте за собою реакцію “завмирання”, то можливо ваш відпочинок це прост лежання на пляжі, чи перегляд серіалів закутавшись у плед, чи прослуховування музики, чи спостереження за вогнем, зорями чи хвилями, діяльність.

Я хочу сказати про те, що для того аби ваш відпочинок заряджав вас енергією або навіть повертав вам бажання жити варто, перш за, все вміти прислухатись до себе і розуміти свої потреби. Перед тим як планувати відпочинок зупиніться і дослухайтесь чого саме ви прагнете, від чого більш за все ви втомились (спілкування, фізична чи розумова активність, відповідальність чи постійний пошук ідей), чим керуєтесь, коли обираете ту чи іншу форму відпочинку: порада друзів, відгук в інтернеті, досвід з вашої батьківської родини, або ж, навіть, ви так завжди робите. Оскільки зрозуміло, що для якісного відпочинку, як і для якісного лікування необхідно обрати правильно форму і дози. Доречі, те скільки відпочивати також може вплинути на ваше самопочуття від відпочинку: занадто мало і ви почуватиметесь не відпочившими, незадоволеними, можливо розчарованими; надто довго, і ви можете просто втомитись від нього, знудитись і на тому втрачати енергію. Отже, тривалість відпочинку також дуже важлива, ви маєте розуміти власні потреби у кількості часу, який вам знадобиться, щоб відчувати себе “відпочившою людиною”.

Відпочинком можна вважати не лише який тривалий проміжок часу (день, тиждень, місяць), відпочити можна і за годину. Для того, щоб ви справді відчували полегшення напруги і втоми після відпочинку – варто повністю віддаватися цьому процесу. Якщо ви вирішили трохи полежати в тиші, намагайтесь не думати про те, що ви робитимете, коли закінчите. Це буде відбирати вашу енергію і відчуття полегшення не настане. Якщо ви зранку чи по обіді п’єте каву, то просто пийте каву: насолоджуйтесь смаком, ароматом, по можливості краєвидом. Не забігайте наперед тривожними думками про те, що ви будете робити, чи проте скільки у вас справ, чи в які складні часи ми живемо. Просто пийте каву.

Як бачите з усього вищенаведеного, відпочивати також треба вчитись. Для цього варто вміти розуміти себе, бути чутливим до власних потреб, не боятися пробувати щось нове і намагатись під час відпочинку бути в “тут і зараз”. Відпочивайте, насолоджуйтесь життя, будьте ментално здорові і бережіть себе.

Кризи в житті людини: шукати порятунку чи віднайти в ній ресурс

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Криза – страшне слово, що викликає завмирання, заперечення і бажання її уникнути. Кожен з нас протягом життя проходить через кризи: вікові, сімейні, робочі, у відносинах, екзистенційні. Все життя людини від народження і до смерті сповнене кризами. Криза по суті своїй – це період життя, коли людина відчуває гостре незадоволення тим, що відбувається в житті на фоні занепаду сил, психічної нерівноваги, втрати сенсів та відчуття перманентної тривоги. Але й варто не забувати, що лише через кризи дитина розвивається, лише через кризи проростає особистість.

Часто ми лякаємось криз, намагаємось їх уникнути, чи проігнорувати, обходимо чи заперечуємо – наче криза це щось небезпечне і неприємне. Правду кажучи, проходження крізь кризу важко назвати приємним етапом життя, яким можливо насолоджуватись. Це на перший погляд. Але, якщо не відвертатися від неї і бути більш уважним, то можна помітити ресурси, що криються під колючим панциром кризових процесів.

Криза будь-якого роду виникає в тому місці, де застарілі форми вже не працюють, не є підходящими. Будь то сприйняття власної особистості через систему цінностей, чи відношення у стосунках (робочих, дружніх, сімейних). Важливим у цьому процесі є те, що старі форми вже не працюють і руйнуються. На їх місці мають вирости, вибудуватись нові. Але ж людина створіння полохливе і нове дуже часто лякає нас. А коли ще при створенні нового треба відмовитись від старого – це може стати катастрофою.

Для більш комфортного проходження життєвих криз важливо не створювати їм перешкод. Що я маю на увазі. Не варто боротися з кризою, витрачаючи останні сили на підтримання старих форм. Якщо вже ви відчули, що у вашому житті настав кризовий період – не чиніть спротиву, не заперечуйте факт його існування, вдаючи, що все добре, як і було. Це мабуть, перший і важливий крок у проходженні певного складного етапу життя – визнання факту кризи. По-друге, не замикайтесь у собі, не ізолюйте себе від соціуму (рідних, близьких, друзів чи колег). Такий спосіб переживання кризових моментів може виснажити вас, в крайніх випадках привести до депресивного стану. Краще за все кризи переживаються за підтримки фахівців: особистої терапії, групової терапії, психологічного консультування тощо. Але, якщо ви не маєте змоги звернутись по допомогу до спеціаліста, то хоча б самі потурбуйтесь про себе. Знайдіть в собі сили і змогу виявити у вашому оточенні людину, якій ви могли б розказати про переживання, ситуацію чи труднощі, що зараз є вашому житті. Безумовно, ви маєте довіряти цій людині, щоб мати змогу бути з нею відвертим без остраху оприлюднення ваших переживань.

Якщо людина відмовляється визнавати факт кризового періоду, ігнорує власні почуття та переживання, витрачає всі сили на підтримання старих форм і концепцій – рано чи пізно вона виснажиться. І через якийсь час зустрінеться з тим фактом, що якісь можливості втрачені, що сили вичерпані, що розвитку і руху в її житті немає. Такі усвідомлення можуть мати катастрофічні наслідки, коли одна не прожита криза посилиться іншою – кризою розчарованості і упущених можливостей. Це як рана, яку не лікували, а прикрили ганчіркою, щоб не видно було. І в якийсь момент треба вже не пластир і йод, а хірургічне втручання. То ж вмійте турбуватись про себе, розділяючи власні переживання з навколишнім світом, але будьте уважні при цьому де, коли і з ким ви це робите.

Доволі часто для переживання кризи людині достатньо просто розповісти про труднощі, вербалізувати (промовити) власні почуття, поділитися страхами чи тривогами з іншої людиною. Вивільнення переживань може допомогти виявити, а що ж там за ресурси криються у тій чи іншій кризі. Бо чим більше ви мовчатимете і будете знаходитись на самоті, тим більшими ставатимуть ваші страхи, і тим складніше буде вам вибиратися із кризи. Може статися так, що ви потребуватимете поради чи просто думки іншого щодо вашої життєвої ситуації. Важливо обирати для цього або компетентного професіонала, або ж людину із схожими проблемами у минулому, чи людину, яка є авторитетною для вас, але пам’ятайте, що їх досвід чи погляд не є беззаперечним прикладом для наслідування. Ви можете опиратись на їх поради, чи досвід, але свідомо обирати лише власний шлях, лише те, що підходить особисто вам.

Щось нове завжди несе у собі зміни. Набуття нових форм відносин, чи світосприйняття, чи сприйняття власної особистості це завжди виклик зустрітися із змінами, прийняти їх, навчитися з ними жити. Бо колись ці нові форми на фоні слідуючої кризи ми назвемо старими. То ж спробуйте подивитися на кризу як на виклик. Виклик не подолання проблем, а виклик усвідомлення і прийняття нового. Зміни, що несе в собі криза безперечно змінюють нас, а в яку сторону кожен обирає сам: чи наважитесь ви впустити нове у власне життя і змінитись разом з тим, чи оберете захист і застрягання у старих формах, стагнацію (застій, нерухомість, відсутність розвитку) і регрес ( рух назад, повернення до віджилих форм, занепад, деградація). В будь-якому випадку варто не забувати, що зріла особистість може прорости лише крізь низку криз. Саме ваша здатність проходити крізь життєві кризи свідчить про те, яка ви особистість.

Уміння просити про допомогу: слабкість чи сила?

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Кожен з нас час від часу потрапляє в обставини, коли потребує допомоги. Це можуть бути різні ситуації: ми можемо потребувати поради, підтримки, фізичної допомоги, грошової чи матеріальної. Життя доволі непередбачуване, тож статися може різне. Нажаль, часто нас виховують людьми, які мають розраховувати лише на себе, бути сильними і справлятися самотужки із труднощами. Часто із ідей виховання батьками або тією соціальною групою, в яку потрапляє дитина, народжуються інтроекти про те, що: лише слабкі просять про допомогу; якщо ти просиш про допомогу – значить ти здався (тебе перемогли); якщо тобі допомагають, то ти маєш відплатити за це (тобто потрапляєш в певну залежність від зобов’язань); чи брати допомогу соромно та інше. В кожного з нас, скоріш за все, будуть свої власні інтроекти (інтроект – захисний механізм психіки, при якому особа (суб’єкт) переймає судження, властивості, способи поведінки оточуючих (найчастіше — значимих близьких — батьків).Інтроєкція вважається нормою в процесі виховання моральності у дітей, передачі знань. Стає патологічною у разі, коли особа не в змозі критично поставитися до «інтроєкту» та/або визначити його джерело).

Спиратися на себе і володіти навичками самопідтримки доволі непогано, але. Ось це саме “але”, коли ви можете не мати психічного ресурсу, чи фізичного, чи матеріального, щоб справитись з тими викликами, що кидає вам життя. В такому випадку уміння звернутись по допомогу і стане вам у нагоді. Саме навик звертатись по допомогу до іншого може стати вашою суперсилою у важкі часи. Просити про підтримку, коли ви того потребуєте геть не соромно. Адже ви не соромитесь, коли просите підтримати для вас двері, чи звертається до колеги допомогти розібратись з незрозумілим документом, чи питаєте у перехожого про те як дістатись в те чи інше місце. Ви справді можете чогось не знати, або чогось не вміти, або не мати сьогодні змоги з чимось справитись – і це нормально. Не знати, не вміти, не справлятись – це природньо для будь-якої людини.

Коли ви все ж таки наважуєтесь просити про допомогу і обираєте до кого звернутись, але сумніваетесь чи не будете ви за це винні людині потім – запитайте про це. Скажіть, що вам треба допомога, але вам нічим віддячувати. Може статися, що людина готова допомагати вам просто так, бо в неї є на це ресурс. Коли вас зупиняє ідея видатись слабким, звернувшись по допомогу – запитайте себе для кого ви хочете виглядати сильним або хто для вас особисто слабка людина? Ким ви так боїтесь стати? І обов’язково перевірте, чи справді ви станете таким, як попросите про допомогу.

Дорослішання, як на мене, це процес усвідомлення власних переваг і недоліків, адекватне відношення до можливостей і обмежень, об’єктивне розуміння надлишків та дефіцитів. Власне спираючись саме на усвідомлення цих своїх ресурсів ви маєте приймати рішення про звернення за допомогою. Лише доросла людина, із зрілим відношенням до себе здатна зрозуміти і усвідомити свою суперсилу в умінні звертатись по допомогу.

Будьте здорові. Сміливо звертайтесь по допомогу до інших і давайте її тим, хто просить.

Сучасна жінка хто вона: берегиня чи воїн?

Опубліковано в Особистісний розвиток.

Жінка – тендітне створіння, з якого власне і починається життя будь-якої людини на землі. Саме жінці відписують відповідальність за “погоду в домі”, саме жінку вважають берегинею домашнього вогнища, саме жінка є запорукою продовження роду людського. Ще сто років тому основне призначення жінки розглядалось через призму її заміжжя, народження дітей і вміння справлятися з домашнім побутом. Всі інші ролі щодо захисту родини, ведення справ, забезпечення дітей і дружини брав на себе чоловік. Здавалося б ось воно основне призначення жінки продиктоване самою природою: народжувати і виховувати потомство. І дещо додане (чи навязане) суспільством. Але сьогодні, в контексті швидко змінюваного світу все виглядає трохи складніше.

В сучасному суспільстві розквітають наративи жіночої реалізованості через кар’єру, професійне визнання, фінансовий заробіток. І це прекрасно, адже не даремно ж жінки так завзято виборювали для себе права голосу на виборах і рівності з чоловіками у суспільній активності. Рівність є, але чи стали жінки від цього більш щасливими? Адже разом з рівність дадався вибір, тривоги і сумніви.

Рівність не звільнила жінку від її звичних ролей матері, дружини і пов’язаних з тим відповідальностей. Тобто вона все ще берегиня, з неї все так само починається життя, але. Але тепер будь яка жінка може почути:

Чому ти не працюєш?
Чого ти нічим, крім дому не займаєшся?
Ти що не хочеш бути реалізованою? Подивись на Машу( Юлю, Катю).

З кожної “праски” лунає пропаганда про “щасливе щастя” в кар’єрі, соцмережі наповненні фото щасливих багатодітних матерів, які встигають народжувати, виховувати, досягати професійного успіху. Через соцмережі вони створюють фабулу легкого досягнення бажаного успіху, необтяженого материнства, простоти поєднання ролі матері і успішної жінки. І так наполегливо транслюють свій контент, що охоче віриться в це і на фоні таких енергійних мережевих жінок звичайна жінка починає відчувати власну неповноцінність, вважати себе лінивою чи неуспішною, її самооцінка знижується власне як і якість життя.

При цьому вимоги до жінки бути люблячою мамою, гарною господинею, зразковою дружиною нікуди не зникають. Вона все ще “має бути” – турботливою, тендітною, жіночною і т.д.

Через владу соцмереж і суспільної думки жінці важко почути власні бажання, стає проблематичним доторкнутися до власних потреб. І це точно не робить людину щасливою чи хоча б НЕ тривожною. Можливість свободи вибору розчиняється у соціальній несвободі. Адже не кожна жінка хоче бути успішною, не кожна прагне ходити на роботу, але більше тягнеться до домашнього побуту і дітей, не кожній дається з легкістю роль мами чи дружини, але вдається бути професіоналом. Як бачите багато суперечностей лягає на плечі сучасної жінки.

Щоб я могла порадити як психотерапевт жінці, яка розгублена, жінці, яка відчуває несвободу, жінці, яка не розуміє чого їй прагнути і до чого рухатись, жінці, яка почувається нещасливою у власному житті? Перш за, припинити порівнювати себе, спосіб свого життя, контексти власних обставин, свою зовнішність і ступінь власної успішності з іншими! Придивитися уважніше, що саме є мірилом ваших критеріїв порівняння, помітити власну несвободу від навязаних суспільством стандартів. Зробивши це, не поспішайте. Почути бажання власного серця в метушні, тривожності і сумнівах так само важко, як роздивитись деталі краєвидів за вікном поїзда, що мчить на максимальних швидкостях.

По-друге, сповільнюючись пробуйте помічати до чого вас більше тягне: до дому, дітей, роботи, “красивого соцмережного” життя. І задайте собі важливі питання: навіщо це мені; чи стану я щасливішою; чи справді це мені треба? Почніть з цих питань, відповідаючи на них прислухайтесь уважно до власних реакцій: тілесних, почуттєвих. Не поспішайте на цьому етапі, будьте уважні до себе. А головне – БУДЬТЕ ВІДВЕРТІ З СОБОЮ. Спробуйте віднайти в середовищі, що вас оточує ті справи, які вам більш за все до душі, будьте менш прискіпливі до себе, але думайте про себе з турботою. Але, важливо робити все це не із стану втоми чи виснаження, бо єдиним вашим бажанням буде відпочинок і тиша, а єдині почуття, що будуть доступні вам – це роздратування. Підходити до процесу пізнання себе і намагатись усвідомлювати власні бажання варто із стану спокою.

По-третє, усвідомте, що життя, яке транслюють нам соцмережі – штучне. Я не кажу, що воно не правдиве. Це просто “вижимка життя”, що складається частіше за все із позитивних моментів відпочинку, визнання, успішності, легкості досягнень. Просто частіше за все людина прагне продемонструвати соціуму найкращу сторону свого життя уникаючи осуду, боячись сорому чи визнання власної безпорадності. У звичному, буденному житті все набагато складніше. Людина може ненавидіти роботу, але невзмозі зізнатись у страху щось міняти; мама може бути втомленою від дітей до такого стану, що мріяти позбавитись від них хоч на пару днів, але не робитиме цього із страху виглядати поганою мамою.Інший максимально показуватиме свою ефективність, щоб не виглядати ледарем. Тут власне можна наводити багато прикладів, головне, що варто помітити – завжди існує бік життя із труднощами, який людина прагне приховати від всіх, але він є у кожного.

Головне, що хотілося б сказати кожній жінці:

Ти можеш бути будь якою, якою тільки забажаєш сама. Лише ти знаєш, як саме тобі найкраще. І лише щастя в очах робить тебе неперевершеною.

Турбуйтесь про себе, будьте уважні до себе, за необхідності не соромтесь звертатись по допомогу до фахівців.

Безмежна вседозволеність та суворі обмеження – дві крайності батьківської любові. Як знайти баланс?

Опубліковано в Родина і відносини.

Майже кожен з нас рано чи пізно набуває статусу батька або матері. Одні підходять до цього етапу підготовлені і психологічно, і теоретично і фінансово, інші набувають цих статусів непередбачувано. Так чи інакше, але частіше за все ми стикаємось з питанням виховання, коли в нас народжуються діти. Щодо виховання дітей існує багато міфів, упереджень, норм і традицій. В кожного є свої підходи, запозичені з батьківської сім’ї чи набуті якимось іншим чином. Очевидно, як на мене, одне – виховувати дітей не просто, виховувати щасливих дітей ще важче.

З виховання дітей написано багато книжок, в інтернеті можна знайти безліч порад і рекомендацій, проте всі вони доволі уніфіковані.А кожна дитина особистість. Унікальна особистість. Тому, коли ви читаєте якість поради чи рекомендації щодо виховання не поспішайте одразу втілювати їх у власний досвід. Зважайте чи підходять вони вам, чи доречні вони для вашої дитини. Виклик батьківства полягає у збереженні балансу…..Звичайно є якість базові норми виховання притаманні суспільству чи культурі, в яких ростуть і виховуються діти. Так звичаї одних культур можуть геть не підходити іншим.

“Дитині не варто нічного забороняти, вона має пізнавати світ і здобувати власний досвід через особисті помилки” – це така концентрована думка, щодо виховання дітей, яка сьогодні доволі популярна.З чим можна тут погодитись? Власне з тим, що набуття власного досвіду через особисті помилки ідея, що має сенс. Але керуючись у виховнні таки наротивом варто пам’ятати, що попри досвід дитина потребує кордонів і обмежень, які власне саме дорослий має навчити її регулювати і встановлювати. Адже дитина, яка ще тільки починає свій життєвий шлях нічого не знає ні про власні кордони, ні про кордони інших. Кордони це не лише проте як зі мною можна і як ні. Кордони це власне про відчуття свого у місця: у сім’ї, школі, серед однолітків, в квартирі чи на роботі. Це єдність відчуття фізичного тіла і ментального, це виховання відчуття цілісності. Лише через сформований навик відчуття власних кордонів людина здатна поважати кордони інших. Також важливим місцем є ідея про надання дитині максимум свободи, де одночасно з цим варто не забувати про відповідальність ( і за наслідки власної свободи зокрема).

Інша крайність виховання, коли у дитини забирають можливість обирати ( з ким дружити, чим захоплюватись, які книжки читати, і навіть, що їсти), приймати рішення (як проводити вільний час, до якого вузу вступати, який стиль в одязі обирати тощо). З самого малечку дитина знаходиться весь в час в обмеженнях власного простору, виборів, її кордонів просто не існує, вона не вміє їх відчувати і вибудовувати. Все і завжди за неї вирішують батьки ( і роблять вони це частіше за все із найкращих міркувань). В такому випадку дорослим здається, що вони допомагають дитині уникнути болісних помилок, захищають її від страждань і хибних вчинків. Забуваючи при цьому, що саме через помилки кожен з нас набуває власного досвіду, що через кризи, які супроводжуються стражданнями людина змінюється, росте, що хибні вчинки вчать нас “пробувати життя на смак”. Саме через помилки і кризи формується особистість. Людина, яку сьогодні стало популярно називати “дорослою”. Якщо дитину лишають можливості дорослішати через власний досвід, вона залишається дитиною навіть у дорослому віці. Діти таких суворих батьків зазвичай мають низьку самооцінку, ніколи не говорять прямо про свої потреби ( бо вони про них або нічого не знають, або бояться про це говорити), їм важко приймати рішення і вони рідко беруть на себе відповідальність. І все відбувається не тому, що їм так зручно, а тому, що їх не навчили як по-іншому і вони звикають жити в режимі залежності від іншого.

Батьківство – це, на перший погляд, складний процес балансу між свободою і обмеженнями,міжд покараннями і заохочуваннями, між вибором власних почутів і почуттями дитини, між правильно і хибно. Але такий тиск між “і-і” відбувається лише тоді, коли дорослий мало, що знає про себе, безумовно довіряє авторитету інших, ігнорує потреби і специфіку власної дитини, забуває про динамічний світ, керуючись застарілими наративами виховання. Тож, аби ваше батьківство не носило такий обтяжливий характер, навчіться спочатку розуміти себе і власні потреби, а дітей просто любіть. ми батьки можемо часто нерузімити і неподіляти погляди наших дітей, їх смаки. Не варто забувати, що вони і не мають нам подобатись. Загалом діти тут не для того, щоб задовольнити наші очікування. Вони тут для того, щоб навчитись жити власне життя, ами батьки маємо допомогти їм не навязуючи свого світогляду.

Дайте дітям шанс отримати власний досвід, але не забувайте при цьому про здоровий глузд. Бо коли ви розумієте, що щось чи хтось загрожують здоров’ю чи життю вашої дитини, тут ви маєте бути тверді і рішучі, можливо навіть жорсткі. Але спробуйте потім пояснити своїй дитині чому ви були вимушені так діяти. Може й не одразу, але колись дитина зрозуміє вас і подякує. А може і ні, це власне вже поза межами вашого впливу. Все залежить лише від того наскільки близький контакт ви змогли побудувати з власними дітьми. І коли я кажу близький я не маю на увазі ділитися всім. Я маю на увазі наявність можливості між вами відвертої розмови, коли ви цього потребуватиме.

Конфлікти в родині – як знизити напругу

Опубліковано в Родина і відносини.

Конфлікт (від лат. сonflictus – зіткнення) – зіткнення протилежних інтересів, поглядів, оцінок, цінностей. Родина – це складна сімейна система, в якій уникнути зіткнення інтересів і протилежностей не можливо. Оскільки сім”ю створюють дві людини іноді з абсолютно різних сімейних систем, цінності в яких можуть геть відрізнятись. Або ж у подружжя зі стажем під час проходження сімейних криз (а їх повірте чи мало: запланованих і спонтанних) може накопичуватись низка невирішених питань. Це поступово може створювати напругу, яка з часом буде наростати і викликати конфлікти “на рівному місці”.

Отже, коли конфлікти вже стали нормою вашого подружнього життя важливо пам’ятати деякі суттєві фактори: часто причини конфлікта можуть бути неявними (тобто це не розкидані носки вас дратують, чи не прибраний дім – а те, що ви відчуваєте себе проігнорованим і не важливим, наприклад); це не сама людина вас дратує, а якість її дії (а дії чи один поступок – це не характеризує всю людину); емоції всередині конфлікта, якщо їх не помічати можуть стати афективними (інтенсивними та швидкоплинними, такими які мають значний вплив на свідомість, поведінку та фізіологічні реакції людини).

Перш за все, при виникненні конфліктів варто навчитись бути уважним до себе. Якщо ви розумієте, що ваші емоції стають аж надто інтенсивними, для запобігання нарощування накалу і загострення конфліктної ситуації зверніть увагу на своє дихання ( поверніться в тіло): чи спокійно ви дихаєте, чи легко вам дихати, яка інтенсивність вдихів і видихів, чи вдається дихати в повному обсязі. Коли помічаєте, що вам важко, потурбуйтесь про себе – вийдіть подихати або попросіть паузу у партнера напряму. Але не лишайте другу сторону конфлікта у розгубленості. Якщо не можете визначити, що з вами зараз, то хоча б повідомте про свої дії. Тобто, скажіть, що вам треба подихати і ви продовжите; чи скажіть про те, що через накал почуттів вам важко говорити, щоб утриматись від образ, а ви цього не хочете і вам треба пауза ( на 10 хвилин, годину чи інше). Не використовуйте паузу, щоб уникнути або втекти від конфлікту – це лише загострить ситуацію. Пауза потрібна лише для того, щоб мати змогу говорити з партнером, уникаючи афективного стану.

По-друге, коли вам вже вдалось опанувати власний емоційний стан і трохи знизити “градус” почуттів, знову ж таки зверніть увагу на себе і свої потреби. Що саме ви хочете від свого партнера, від середин, в якій зараз знаходитесь. Мається на увазі не “щоб вона(він) закрила(в) рота”, чи “зникнути з цього простору”, а можливо: щоб ваші прохання не були проігноровані, або трохи більше уваги чи турботи. Варіацій може бути багато, все залежить від індивідуума.

Третє, подивіться на людину навпроти вас і спробуйте помітити: що кричить вона не нас вас, а через власний біль; що колись ви обрали цю людину, кохали її ( його) і ваше відношення до неї ( нього) зараз в середині конфлікту це не все, що ви почуваєте і як відноситесь до свого партнера.

Якщо ви зможете опанувати ці три пункти, це не вирішить ваш конфлікт в моменті, але може повернути вам здатність розмовляти один з одним, здатність чути і розуміти власні потреби і людину навпроти, поверне розуміння того, що між вами є не лише конфлікт, а й багато чого іншого. Заспокоївшись, ви можете продовжити працювати над вирішенням конфлікту і шансів на те, що ви зможете знайти рішення стане більше.

Більш прийнятними і менш травмуючими способами вирішення конфліктів в родині можуть стати: компроміс чи співпраця. Для початку підійде і компроміс ( часткове задоволення інтересів обох сторін у конфлікті). Зазвичай досягненням компромісу не задоволена ні одна, ні друга сторона. Але це може бути перший крок на шляху досягнення порозуміння між подружжям. Зауважте, що компрпоміс не задовольняє в повному обсязі не тільки ваші потреби, ваш партнер також залишається “голодним”. Але укладання компромісу і дотримання його умов, свідчитиме про готовність кожного з конфліктуючих сторін до налагодження стосунків. Саме ця, поки що недосяжна, мета має стимулювати вас.

Співпраця – це більш усвідомлений варіант домовленості в парі; учасники прагнуть вирішувати конфлікт так, щоб виграли всі, не лише враховуючи позицію іншої сторони, але й прагнучи задовольнити іншу сторону. Щоб досягти рівня співпраці у вирішенні конфліктів у родині цього мають прагнути обидва партнери. Так, зазвичай, коли починає мінятись один з членів сімейної системи, невідворотньо міняється вся система. Але співпраця має на увазі зацікавленість обох сторін.

Згадайте, що до конфліктів, ви колись кохали один одного – це не вирішить конфлікту, але може підтримати того з подружжя, хто готовий мінятись. і не нехтуйте допомогою фахівців, коли розумієте, що не справляєтесь.

Підлітки і куди від них сховатись

Опубліковано в Родина і відносини.

Підлітковим віком в житті людини прийнято вважати вік від 12 до 18 років. Хоча ці межі достатньо умовні і виходячи з індивідуальності вони можуть трошки рухатись в ту чи іншу сторону. Так чи інакше всі ми проходили цей непростий період власного життя, коли ми бачимо, що ми вже не маленькі, але й ще і не дорослі. Людина в цей період знаходиться який час у проміжку “між”. І скільки там всього серйозного, глибоко, непросто і неоднозначного у тому самому “між”. І це лише про психіку.

В цьому періоді відбувається значний гормональний сплеск в тілі людини. Статеві гормони (тестостерон і естроген) діють у тій частині мозку, яка контролює вироблення серотоніну. А серотонін в свою чергу сприяє гарному настрою і впливає на керований гормонами біологічний годинник організму. Безперервний надлишок гормонів перевертає біологічний годинник підлітків із ніг на голову, тому вони не сплять всю ніч, а вдень хочуть спати. Вони не стільки ліниві, скільки часто страждають від гормонального “похмілля”. Також гормональний сплеск проявляється в зайвій емоційності, “хочу те, не знаю що”, алогічна (на думку дорослих) поведінка, і в усьому винні не лише статеві гормони. Основна причина – перебудова у префронтальній корі головного мозку.

Ще одним стресовим фактором може тати зміна зовнішнього вигляду. Тіло починає змінюватись, набувати нових форм – і це ще один виклик прийняття себе нового для людини. Загалом підлітковий період – час викликів, глибоких змін і трансформацій. Тому, якщо у вашій родині є діти підлітки, будьте до них поблажливіші, адже їм зараз дуже не просто.

Попри видимі зміни форм тіла, сплеску гормонів в середині тіла, відбувається ще один, на перший погляд невидимий, але дуже важливий процес. Процес формування особистості. Підлітковий період – це період формування ідентичності і уявлень людини про себе та своєму місті в соціумі. Це процес визначення самооцінки і самоцінності, час формування цінностей, пріоритетів і цілей на життя, час випробувань “А хто я є?”. Наврядче такий період можна назвати простим. Не знаю як ви, особисто я не прагнула б його повторення.

Коли дитині важко визначитись щодо власної ідентичності вона починає бунтувати: експериментувати з зовнішністю, практикувати провокативну поведінку, чи поринати в філософію, пробувати різні види занять чи захоплень, швидко при цьому втрачаючи до них інтерес. Це все нормальна поведінка для такого періоду. Батькам не варто лякатись таких змін, чинити супротив, не дозволяти фарбувати волосся чи змінювати гуртки як “перчатки”, експериментувати із стилем тощо. Це виклик для батьків навчитись підтримувати власних дітей, давати їм право на самовираження м’яко регулюючи межі того самого вираження. Варто навчитись не нав”язувати власну волю, а все таки доносити власну думку, свої побоювання не у формі погроз, а через призму власних переживань. Як це може виглядати:

Якщо не будеш добре вчитись – не зможеш знайти роботу; в тебе не буде родини; ти не матимеш майбутнього; “волам хвости крутитимеш” ( Все це погрози, які ніяк не мотивують підлітка, а лише настоять проти вас,при цьому ваі шанси на побудову здорового діалогу явно стануть нижчими)
Коли ти погано вчишся, я починаю дуже турбуватись про твоє майбутнє ( можете бути більш відвертим – я погано сплю, чи часто про це думаю); твої різкі зміни дуже лякають мене і я боюсь, що ти залишишся таким назавжди; я тревожусь про твоє майбутнє, бо моє життя було не простим; я не хочу, щоб твій шлях був таким же складним, як мій тощо – у кожного буде своя особиста історія, питання в тому чи є у вас сміливість поділитися цим зі світом, з власною дитиною.

Коли ви ділитимесь зі своєю дитиною власними відвертими почуттями, вона бачитиме у вас не ворога, який погрожує, а людину, яка тривожиться чи боїться. Але при цьому не чекайте від дитини одразу якихось дій, будьте терплячими, їй треба час для усвідомлення і асиміляції почутого, пошук того як би вона могла відреагувати на це, як до цього віднестись. Адже іноді і з дорослими важко знайти спільну мову, а з підлітком ще важче. Мабуть єдине, що може вас підтримати, і вас, і вашу дитині у цей непростий період – це любов. Спробуйте дивитись на всі поведінку, реакції, тон і таке інше власної дитини через призму любові до неї. Будьте терплячими, поясніть дитині, що відчувати різні емоції (і негативні в тому числі навіть до батьків) це нормально. Заохочуйте дитину займатися фізичними вправами. Фізична активність підтримує в організмі рівень “гормону щастя” серотоніну, що відповідає за позитивні почуття. Говоріть із підлітком. Слухайте без осуду. Не давайте порад, якщо дитина до них не готова. Будьте уважні й постарайтеся зрозуміти, що вона відчуває.

Важливим завершенням даного етапу має стати розуміння і усвідомлення власного “Я” людини. Формування впевненості і вірності власним цінностям, свобода у самовираженні і предявленості світу, продовження впевненого пошуку життєвих цілей. Якщо ви будете чинити спротив і не підтримуватимете дитину у цей непростий період, не дивуйтесь, що вона може стати розгубленою, невпевненою, полохливою людиною, що в подальшому у власних виборах буде керуватись чужою волею і слідувати чужим цілям.

Турбуйтесь про себе, любіть своїх дітей і будьте ментально здорові.

Відновлення при посттравматичному стресовому розладі

Опубліковано в Життя під час війни.

Перше і важливе, що хочеться сказати про ПТСР, що це не вирок і що гостра, чи відстрочена в часі, чи довготривала реакція на стресову чи травмуючу подію – це нормально. Варто не забувати, що ПТСР може розвинутись у будь-якої людини за її життя. Те, як кожен із нас реагує на стресову ситуацію в більшій мірі залежить від нашого психоемоційного стану на момент події та нашої природної стійкості до стресових ситуацій.

Дуже часто травматичні події змушують людину відчувати втрату безпеки і можливості контролювати власне життя, розчиняється довіра до людей, до світу, навіть до себе. В таких непростих ситуаціях, що призводять до ПТСР так чи інакше наші людські цінності піддаються сумнівам і пергляду. Відчуття несправедливості того, що відбувається може змушувати людину до сумнівів відносно уявлень про світ, про людяність, про закони моралі і справедливості, що діють навколо.

Зважаючи на ті умови, в яких кожен з нас зараз знаходиться, а саме – війна, варто піклуватися про себе і зробити все можливе щоб створити більш сприятливі умови для ймовірного перебігу ПТСР. То, чим же саме ми можем собі допомогти:

перше і важливе – підтримувати постійний контакт з важливими людьми у нашому житті та отримувати від них підтримку;
у разі, коли стресова подія вже відбулась розкажіть про це близькій людині або психотерапевту (якщо у вас є терапія);
намагайтесь думати про себе не як про жертву, а як про людину, що вижила. Зміщення фокусу уваги з жертовності на власну витривалість допоможе вам швидше оговтатись;
намагайтесь за можливості не відмовляти собі чи людям поруч у гуморі, позитивних емоціях. Навіть, і ця ідея вже для більш сміливих, за можливості (виходячи з контексту травмуючої події) спробуйте знайти щось позитивне у тому, що травмувало вас;
не відмовляйтесь від допомоги інших і намагайтесь за можливості самі допомагати, не соромтесь власної вразливості, адже ваша вразливість може стати для когось вагомою підтримкою;
пам’ятайте, що лише ви керуєте власними почуттями, і лише від вас залежить яку реакцію на ситуацію ви для себе оберете.

Для людини, яка пережила травмуючу подію може здаватись, що життя зупинилось. Але життя триває в незалежності від того, як нам в тому житті живеться. Тож аби допомогти собі при ПТСР намагайтесь не відмовлятись від рутинних щоденних справ – не ставте власне життя на паузу. Звертайтесь по допомогу, надавайте допомогу – зберігайте життєву активність, не завмирайте у власному горі, щоб не потонути у болісних переживаннях. На цей період утримайтесь від алкоголю, наркотиків, куріння – будь-яких хімічних речовин, які полегшуватимуть важкі прояви ПТСР. Адже під час вашої вразливості на фоні отриманого стресу вживання будь-яких хімічних засобів, що змінюють свідомість може виникнути глибока залежність, яка в подальшому стане ще однією складною проблемою на фоні і так не простих життєвих обставин. І не будьте надто суворі до себе. Адже переживання ПТСР може викликати відчуття провини, сорому чи гніву. Відносьтесь до себе з любов’ю. Лише любов та сила, що виліковує будь-які рани.

Посттравматичний стресовий розлад, як і будь-яке психічне порушення потребує терплячості і часто певного фармакологічного лікування. Якщо вже у вас діагностували ПТСР ви маєте бути готові до того, що одна чи дві пігулки вас не вилікують. Час від часу вас можуть наздоганяти думки про те, що ви занадто повільно рухаєтесь. Усвідомте той факт, що всі ми різні і час для відновлення це індивідуальна особливість нашого організму, нашої психіки та глибини травмованості. Дайте собі достатньо часу, щоб стати здоровим.

Або ж ви раптом можете відчувати себе недостойним, почнете обезцінювати ступінь вашої травмованості порівнюючи себе, а скоріше контекст власної травми, з іншими. Не робіть цього. Адже вам вже погано, ви вже страждаєте. І тоді чи має сенс порівняння “ в кого глибша рана”, якщо вона болить? Не слухайте тих, хто нічого не знає про ПТСР або тих, хто важає це слабкістю сили духу. Вони говорять голосом власного невігластва і відсутністю співчуття. Обмежте спілкування з такими людьми на час лікування, доки ваша психіка не стане більш стійкою до стресу і ваше відчуття власних потреб не стане ясним.

Під час лікування і реабілітації може зявлятись супротив, що буде звучати словами невіри в ефективність лікування чи обезцінювання самого розладу як такового, чи бажання здатись і визнати власну слабкість. Не поспішайте піддаватись таким настроям. Зупиніться, будьте уважні до сее, спробуйте усвідомити почуття, які настільки непереносимі, що хочеться все покинути і піти. Усвідомивши їх починайте процес переживання, виділення їх назовні – розказуючи про них іншій живій людині. Не нехтуйте при цьому підтримкою професіоналів. Тобто, якщо ви час від часу втрачатимете впевненість в собі відчуватимете перевантаження в процесі оздоровлення, звертайтесь за підтримкою до професіоналів і дотримуйтесь їх порад. Це допоможе вам подолати важкі етапи процесу лікування.

І головне пам’ятайте про власну відповідальність. Саме ви відповідаєте за ступінь відвертості з лікарем чи терапевтом у складних моментах. Саме від вашого бажання стати здоровим в певній мірі залежать ефективність лікування. І будьте до себе доброзичливі і терплячі, адже ПТСР – це як землетрус але всередині вас і щоб оговтатись від його наслідків треба час.

Бережіть себе і своє ментальне здоров’я! Україна понад усе!

“Як правильно горювати” або чого не варто говорити людині, яка втратила близького

Опубліковано в Життя під час війни.

Нажаль сьогодні втрати і горювання стали невід’ємною частиною нашого життя. Смерть, що ходить поміж нас стала занадто частим гостем в наших домівках. Війна – це час втрат, час горювання і оплакування. Очевидно, що сьогодні цього горювання і оплакування стало аж занадто багато в нашому суспільстві, але чи готові ми до цього?

Коли життя йде звичними дорогами, коли старі через вік йдуть в інші світі, а молоді їх проводжають – це виглядає як звичний плин життя. Як події, до яких ми умовно готові. Але коли велика кількість молодих, юних, тих, хто ще й не жив йдуть у небуття – це вже та реальність, до якої ми виявились не готовими. Та чи можна до такого підготуватись? Чи можна бути готовим до загибелі сина, чоловікам, брата, сестри, доньки? Ні, ніхто з нас не готовий до цього. Не дивлячись на ступінь прийняття реальності і того, що зараз війна і всі ми під прицілом, чи те що військові час від часу гинуть. Ніхто з нас не готовий до такої втрати.

Можливо саме тому сьогодні в суспільстві спостерігається неоднозначна реакція на таку кількість втрат – бо ми до цього не готові, навіть на четвертий рік війни. Неоднозначною я би назвала реакцію, коли ми почуваємось розгубленими поряд з людьми, які втратили; коли жінка починає порівнювати своє горювання з іншими, не розуміючи а скільки воно має продовжуватись. Нажаль, нас не вчили підтримувати тих, хто втратив, ніхто і ніколи не говорив нам як це важко. З сумом я розумію, що не в багатьох знаходяться для горючих необхідні фрази. Фрази, які б не змушували їх закриватись, відчуваючи нерозуміння чи обезцінювання з боку інших. Фрази, що лише збільшують дистанцію між людьми. Тож сьогодні я би хотіла поговорити про те, що варто говорити, і від чого варто було б утриматись тим, поряд з тими, хто втратив близьких.

Перш за все, говорячи про феномен переживання втрати варто відмітити, що переживання горя має чотири стадії: шок, гостра стадія горя, реструктуризація горя та адаптація до горя(втрати). Кожний етап характерний чимось особливим. Але сьогодні я хочу звернути увагу на ті стадії, на яких людина найбільше потребує людей і їх співучасті.

Стадія шоку – найважчий стан з усіх можливих. Стан, коли людина відмовляється вірити в реальність, коли в гру вступає “дисоціація” або завмирання. Стани, при яких людина або діє так, наче все що відбувається не стосується її особисто, або коли вона стає “ завмерлою” – стан, який поміж люди називають “як овоч”. В такому стані людина потребує найбільшої підтримки, коли не говорить про неї і не просить її. Варто зауважити, що в такому стані вона не здатна не усвідомити власні потреби не сказати про них іншим. Все, що усвідомлює і відчуває людина в такому стані – це біль. Вона і є біль. Поводитись з такою людиною варто максимально тактовно і бережно. Якщо ви можете, то візьміть на себе якісь бюрократичні формальності пов’язані з похованням, купіть їй якісь заспокійливі – зробіть це, звільнивши трошки простору для усвідомлення втрати. Дайте людині, яка переживає втрату знати що ви поруч простими фразами:

я тут, я з тобою, коли буду тобі треба
я поруч в будь-який момент
я тебе бачу і співчуваю, якщо треба опирайся на мене ( телефонуй, звертайся по допомогу, приходь та ін.)

Такими фразами ви просто повідомляєте про свою готовність допомогти. В стадії шоку для людини цього достатньо. Дайте людині час оговтатись, не давіть і не наполягай, не намагайтесь її “струснути” фразами:

-це війна, на ній завжди гинуть воїни

– в когось і гірше є

– час все лікує

– не ти перша (перший), ні ти остання (останній)

– всі там будемо

– Бог дав, Бог взяв….

Не кажіть, ніколи таких слів людині, що переживає втрату. Цими фразами ви обезцінюєте переживання людини, лише примушуючи її закритися від вас і переживати такі складні почуття наодинці. Стадія шоку минає за кілька годин, днів чи тижнів. Не чіпляйтесь ні за які точні проміжки часу, ми всі різні і по-різному будемо переживати втрату. Хтось оговтується швидше, комусь треба більше часу.

Коли стадія шоку минає, на зміну приходить стадія гострого горя. Стадія на якій підтримка, терплячість і співчуття – це найважливіші фактори проходження через цю стадію разом з людиною. Будьте терплячі, адже проживання горя це тривалий процес.Він може тривати від півроку і до року. Знову ж таки , прошу не привязуватись до часових проміжків. Те, як ми переживаємо наше життя сугубо індивідуальна річ. Людина може говорити про загиблого багато разів, повторюючи одне й те саме. Може багато згадувати про людину, якої немає чи говорити про неї так, наче вона жива. Не виправляйте її, не спиняйте її – нехай говорить. вербалізація переживань – це один із способів переживання емоцій. Ви можете лише слухати, відверто цікавитись тим, яким був (була) загибла (померла) людина, тобто бути максимально залученою до слухання. На цій стадії ви вже можете акцентувати увагу на тому, що ви готові допомагати але людина має допомогти вам і сказати чим саме ви можете її підтримати.

Загалом, будьте толерантні, ставтесь з розумінням і терпінням до процесу горювання поряд з яким вам доводиться жити. Не віддаляйтесь від горюючою людини, не тікайте від таких непростих емоцій як від полум’я, не виключайте таку людину з соціального життя. Продовжуйте делікатно запрошувати її на свята чи на горнятко кави, намагайтесь зберігати ті ритуали, які були у вас з цією людиною до трагедії. Ставтесь до горювання з розумінням. І пам’ятайте, що ніхто з нас не знає як правильно горювати чи скільки має тривати цей процес. Якщо вам не зрозуміло чому людина так швидко відгорювала, чи чого вона так довго горюю, зависаючи у власному горі – ставтесь з повагою до емоційних процесів іншого.

Будьте ментально здорові! Бережіть себе! Україна понад усе!

Лютий, який не закінчується

Опубліковано в Життя під час війни.

Ніхто цього не чекав, і ніхто до цього не був готовий. Коли ранком 24-го лютого кожний українець був приголомшений новиною про війну. Когось розбудив телефонний дзвінок, когось вибухи, дехто побачив за вікном танки, а хтось літаки. Так чи інакше, але страшна реальність війни обвалилась страшним комо на кожного. Розгубленість, розпач, жах, сльози, крики, важке оніміння. Пошук пояснень чи пошук шляхів для порятунку. Ми всі розгубились, відмовлялись вірити в те, що це реально. Але страшні вибухи, військові у передмістях Киева, танки на вулицях Глухова примушували нас зустрітися із страшною реальністю – на нас напали, війна вже крокує Україною. А потім довгі, безкінечні години у всіх можливих новосних чатах з чеканням, що ось ось це закінчиться: домовляться, проженуть, скажуть, що лише хотіли налякати. Не сказали, не домовились, не змогли прогнати зразу. Я не вірила в те, що у 21 сторіччі можливо таке, щоб одна держава віроломно напала на іншу. Здавалося, що жахливий досвід другої світової показав людству страшне обличчя війни і навчив його ніколи не заглядати більше в те лице. А виявилось, що поряд із стрімким розвитком технологій і прогресу, при великій кількості міжнародних миротворчих організацій тисячі українців залишились беззахисними перед страшним оскалом загарбника. В перші часи, дні, тижні українці залишились сам на сам з цією страшною реальність.Тисячі загинули, десятки тисяч залишись без домівок, мільйони зібрали життя в один чемодан і поїхали світ за очі. Це потім, втомившись виражати занепокоєння світова спільнота почне допомагати нам зброєю. А до цього лише мужність і відвага українських воїнів стримають страшного голодного звіра, що зазіхнув на мирне життя України.

Всі ці довгі, безкінечні три роки ми вчились пристосовуватись до нової реальності. Ми почали потроху звикати до похорон, перестали ховатись під час повітряних тривог, вже не зжимається від вибухів. Страшні, жахливі, просто сумні чи тривожні новини стали за ці роки звичними для нас. Єдине, що залишається незмінним це те, що плекаючи крихку надію продовжуємо слідкувати за новинами: то надихаючись ними і вірою в завтра, то занепадаючі духом і втрачаючи надію на порятунок. Стабільні емоційні гойдалки, на яких ми гойдаємось вже третій рік.

Війна навчила нас боятись, по-звірячому так боятись, відчуваючи холодний подих смерті за спиною. Але кожен по своєму опанував свій страх і продовжує жити з ним. За три роки війни всі набули досвіду, що ще довгі роки після будемо якось потроху проживати. Війна по різному вплинула на кожного з нас. Єдиним залишається те, що ніхто вже не залишився таким, як був до 24-го лютого 2022 року. Аж занадто багато втрат накопичилось протягом цих років. Хтось втратив дім, який будував пів життя, хтось рідних, дехто втратив Батьківщину, а інші сенси. У всі часи у житті були і будуть втрати, але у війні вони якісь аж занадто непередбачувані і дуже болісні.

Війна навчила нас жити тут і сьогодні, цінувати те, що маємо і любити, тих хто поруч, невідкладаючи це на потім. Якось стало очевидним, що “потім” може й не настати. Потрохи ми звикли ховати і оплакувати, святкувати і радіти, не розділяючи це на окремі проміжки життя. Ці різні, на перший погляд несумісні реальності якось переплелись в одну. І те, що раніше здавалося абсурдним і несумісним, сьогодні є фактом нашої буденності. Зникла ніяковість від співчуття, коли не знаємо як підійти чи що сказати. Співчуття стало перманентным. Співчуття стало обєднуючим.

Вже треті роковини і як би хотілось, щоб вони стали останніми. Часом здається, що стільки горя, вбивств і звірств сталося на нашій рідній землі, що вистачить на багато поколінь вперед і вже час цьому жаху й зупинитись. Але поки, війна – це все ще наша реальність, та переживаємо ми її вже якось смиренніше. І смиренніше геть не означає, що ми здалися. Смиреніше, це більш про те, що болить і продовжує боліти кожна смерть, але тебе самого вона вже не вбиває і не лякає. Ми змінились. Кожен з нас, якщо подивиться на себе “До” і на себе зараз явно помітить, якісь чорні холодні відбитки, залишені якимось страшним звіром на власній душі.

І хай сьогодні ми ще не святкує мо мир, хай ще загроза власному життю все ще чатує, але ж віра в серці жива. Віра в щасливе завтра, віра у справедливість, віра у мир, віра у свободу на рідній землі. Віра – це те, що нікому у нас не відняти. Віра і надія примушають нас донатити, репостити, не залишатись байдужими. Віра у кожного українського солдата дає можливість жити, будувати, святкувати, підтримувати. Віра в майбутнє України спонукає народжувати і виховувати дітей, починати говорити українською і врешті решті цікавитись істинною історією власного народу задля збереження її для наступних поколінь вільних українців. Так війна ще йде, але українці попри все ще вільні! Слава Україні! Слава українцям! Героям слава!

Посттравматичний стресовий розлад і все, що треба знати про нього звичайній людині

Опубліковано в Життя під час війни.

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події; бойових дій, полону, катування, сексуального чи/та фізичного насильства, постійного домашнього насильства, булінгу, неглекту (діти, якими не займаються, навіть не годують, занапащені батьками діти), терактів, стихійного лиха, травматичних пологів і жорстокого ставлення медичного персоналу. Близько 80% чоловіків та 20% жінок, що пережили травматичні події, мають ПТСР. Якщо нічого не робити, це може закінчитися руйнацією стосунків, роботи, здоров’я чи навіть життя. Для людей, які не володіють знаннями у галузі психології ПТСР це щось таке, що трапляється з солдатами на війні, або з людьми, що пережили гострий стрес. Але правда є в тому, що посттравматичний стресовий розлад – це те, що станеться скоріш за все з кожним із нас, хто живе у стані війни. З тим, хто щоночі дослухається до звуків шахедів за вікном, чи з тим, хто кожного разу хапає дитину і біжить до підвалу, або з тими, хто довгий час живе в очікуванні чогось страшного і непередбачуваного. З тим, хто довгий час живе у напрузі, дистресі і тривозі.

Посттравматичний стресовий розлад може розвинутись у випадку, коли травмуюча подія сталася безпосередньо з людиною чи Опосередковано – людина була свідком того, що це сталося з кимось іншим. Також ПТСР може розвинутись навіть тоді, коли людина дізналася через повідомлення, що це сталося з кимось дуже близьким. Або, а це саме те, що відбувається з нами ( тими,хто живе у прифронтових зонах і зонах під постійними обстрілами) – при повторюваному впливі, коли людина неодноразово переживає травмуючі ситуації сама або спостерігає повторювані травмуючі події, що впливають на інших людей. Також відомо, що деякі люди, які піддаються впливу травмуючих подій через електронні медіа, телебачення, фільми чи фотографії на роботі, аналогічно можуть відчувати проблеми з психічним здоров’ям.

Не бачу сенсу зупинятись тут на формах ПТСР. Наразі більш актуальним є розуміння симптомів цього розладу. Симптоми ПТСР можуть виникати як відразу після травмуючої події, так і через тижні, навіть місяці у деяких випадках вони виникали після 6 місяців після травматичного досвіду. Складність профілактики чи допомоги полягає у тому, що перші симптоми можуть не проявлятись протягом першого місяця після травмуючої події, а потім, коли набудуть проявленого вигляду, їх можуть не пов’язати безпосередньо з травмуючою подією. Тож ось основні з симптомів, на які варто звернути увагу:

Симптоми уникання, коли людина намагатиметься віддалятись від розмов, спогадів, місць, речей, почуттів і людей, що нагадуватимуть їй про травматичні події. Поряд з цим може виникати відчуття відсторонення або віддалення від раніше близьких людей. Може розвиватись дисоціативна амнезія – нездатність пригадати фрагменти травматичної події, і відчуття емоційного заціпеніння та відірваності від власних почуттів.
Симптоми настрою, який стає більш тривожним,настороженим і пригніченим. Людина починає шукати винних у причинах чи наслідках травмуючої події. Вона перестає довіряти іншим, втрачає інтерес до занять, які подобались раніше, втрачає здатність переживати позитивні емоції.
Настороженість стає провідним ві і чи не єдиним до розпізнавання відчуттям. необхідність бути завжди насторожі призводить до лякливості, гіперпильності, дратівливості, нерозсудливості. На фоні цього виникають проблеми зі сном, з концентрацію, панічні атаки та розлади харчової поведінки.
Симптоми повторного переживання або простими слова флешбеки, які є типовими проявами ПТСР. Виникають вони як мимовільні та яскраві переживання травматичної події, так ніби вона відбувається прямо зараз. Також людину можуть переслідувати нічні кошмари, що будуть або асоціюватись з подією , або відтворювати її. тривожні та нав’язливі думки або образи викликатимуть фізичні відчуття спітніння чи тремтіння, або і те і інше.

Непереносимість проявлення відчуттів при посттравматичному стресову розладі та бажання уникнути їх в будь-який спосіб може призводити до вживання людиною алкоголю, використовуючи його як “анестетик для душі”. Або вживання наркотичних засобів також або для полегшення психичного болю, або ж для повного забуття та відсторонення від них. В будь-якому випадку існує ймовірність розвитку важкої залежності на фоні ПТСР та активації програми саморуйнації особистості людини або в крайніх випадках, до повного знищення живого організму.

Варто нагадати, що ПТСР – це психічний розлад, який за МКХ-11 (ICD-11) — Міжнародна класифікація хвороб класифікується під кодом 6B40. Отже потребує комплексного лікування при залученні відповідних фахівців. Терапія ПТСР включає психотерапію та/чи медикаменти. Фахівець, що може бути залучений до даного процесу — психотерапевт, психіатр, соціальний працівник, кваліфікований працювати з травмованими людьми, — має надати інформацію про ПТСР та його подолання.

Основна проблема полягає в тому, що люди з посттравматичним стресовим розладом часто уникають говорити про те, як вони себе почувають, щоб не думати про травматичні події. Деяким людям здається, що симптоми, які вони відчувають (наприклад, уникнення і заціпеніння), допомагають їм впоратись з травматичним досвідом, і вони навіть не усвідомлюють, що це симптоми, викликані посттравматичним стресовим розладом. Коли комусь дуже погано, то йому важко повірити, що він зможе повернутися до того рівня самопочуття, який вони мали до травматичної події. Також поширеним є переконання, що посттравматичні стресові розлади виникають лише у представників збройних сил. Насправді, посттравматичний стресовий розлад може виникнути в кожного, і кожен досвід посттравматичного стресового розладу є дійсним.

Тож не забувайте піклуватись про своє ментальне здоров’я, звертайтесь по допомогу до спеціалістів. Бережіть себе! Слава Україні!